Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

Філіппін та Індонезії, де навіть найдавніші відомі австронезійські поселення розміщувалися на великих островах на кшталт Лусона, Калімантана і Сулавесі, поселення із керамікою типу Лапіта в новогвінейському регіоні майже винятково зосереджені на дрібних острівцях, які облямовують віддалені великі острови. Станом на сьогодні кераміку типу Лапіта було знайдено лише в одному поселенні (Аїтапе), розташованому на північному узбережжі самої Нової Гвінеї, та в кількох поселеннях на Соломонових островах. Більшість поселень культури типу Лапіта новогвінейського регіону розташовані на архіпелазі Бісмарка — на острівцях уздовж узбережжя більших островів цього архіпелагу і зрідка — на узбережжях самих більших островів. Оскільки (як побачимо далі) виробники кераміки типу Лапіта вміли плавати морем на тисячі кілометрів, їхня неспроможність перенести свої поселення через кілька кілометрів на великі острови архіпелагу Бісмарка або через кілька десятків кілометрів на Нову Гвінею, була, вочевидь, зумовлена не їхньою нездатністю дістатися туди.

Основу засобів до прожиття носіїв культури типу Лапіта можна з’ясувати зі смітників, розкопаних археологами біля їхніх поселень. Носії цієї культури здебільшого харчувалися продуктами моря, зокрема рибою, морськими свинями, черепахами, акулами і молюсками. Вони розводили свиней і курей, тримали собак, а також їли горіхи багатьох дерев (серед них і кокоса). Можливо, вони також споживали традиційні австронезійські коренеплідні культури, як-от таро і ямс, але залишки цих рослин важко знайти, позаяк, на відміну від твердої шкаралупи горіхів, м’які коренеплоди не так добре зберігаються на смітниках упродовж тисяч років.

Звісно, неможливо напряму довести, що люди, які виготовляли кераміку типу Лапіта, говорили якою-небудь австронезійською мовою. Однак два факти дають змогу виснувати це майже достеменно. По-перше, за винятком орнаменту на виробах, сама кераміка і супровідні їй культурні атрибути схожі на артефакти, виявлені в індонезійських і філіппінських поселеннях, де жили предки сучасних суспільств, які користуються австронезійськими мовами. По-друге, кераміка типу Лапіта також з’являється на віддалених островах Океанії, де не було передущого населення і куди не прибували потомні хвилі поселенців після появи виробників кераміки типу Лапіта (докладніше про це мова піде далі). Тож кераміку типу Лапіта можна впевнено вважати індикатором прибуття австронезійців в новогвінейський регіон.

Що ж робили ці австронезійські гончарі на острівцях, прилеглих до більших островів? Мабуть, вони жили так само, як новочасні гончарі жили донедавна на острівцях новогвінейського регіону. 1972 року я відвідав таке село на острівці Малай, що в групі островів Сіасі, які лежать неподалік середнього за розміром острова Умбой, розташованого поруч із більшим островом Нова Британія, який входить до архіпелагу Бісмарка. Коли я зійшов на берег Малая, шукаючи птахів і нічого не знаючи про місцеве населення, мене вразило побачене. Замість звичайного сільця з низькими хатинами, оточеного великими городами для годівлі села і з невеликою кількістю витягнутих на берег човнів більшу частину Малая займали двоповерхові дерев’яні хати, розташовані впритул одна до одної, біля яких не лишалося місця для городів — це був своєрідний новогвінейський еквівалент мангетенського середмістя. На пляжі рядами стояли великі човни. Виявилося, що мешканці Малая були не тільки рибалками, а й гончарями, різьбярами і купцями, котрі добували засоби до прожиття, виготовляючи гарно орнаментовані гончарні вироби та дерев’яний посуд, перевозячи цю продукцію у великих човнах до більших островів і обмінюючи свої вироби на свиней, собак, овочі й інші речі найпершої потреби. Навіть ліс для човнів на Малаї доводилося діставати через торгівлю із селянами сусіднього острова Умбой, оскільки на Малаї не було достатньо великих дерев, придатних для вижолоблення з них каное.

До початку європейської навігації монополію на торгівлю між островами новогвінейського регіону тримали такі спеціалізовані групи виробників кераміки та човнів, які вміли ходити морем без навігаційних приладів і жили на прибережних острівцях, зрідка — в берегових селах великих островів. Коли я потрапив 1972 року на Малай, ці тубільні торговельні мережі зникли або скоротилися почасти через конкуренцію з боку європейських моторних човнів і алюмінієвого посуду, а почасти через заборону австралійського колоніального уряду, накладену на далекі подорожі човнами після кількох інцидентів, у яких торговці потонули. Гадаю, що саме лапітські гончарі були міжострівними торговцями новогвінейського регіону впродовж сторіч після 1600р. дон. е.

Поширення австронезійських мов на північне узбережжя самої Нової Гвінеї, а також поширення їх на найбільші острови архіпелагу Бісмарка і Соломонових островів, очевидно, відбулося переважно після закінчення лапітських часів, оскільки самі поселення культури типу Лапіта зосереджені на острівцях архіпелагу Бісмарка. На південному краї південно-східного півострова Нової Гвінеї кераміка, яка походила від кераміки типу Лапіта, з’явилася лише близько 1 р. н. е. Коли наприкінці XIX сторіччя європейці почали обстежувати Нову Гвінею, на решті її південного узбережжя продовжували мешкати лише носії папуаських мов, хоч населення, яке розмовляло австронезійськими мовами, закріпилося не лише на південно-східному півострові, а й на островах Ару та Кей (що лежать за ПО—130 кілометрів на захід від південного узбережжя Нової Гвінеї). Отож, австронезійці мали цілі тисячоліття, щоб колонізувати внутрішні райони Нової Гвінеї та її південне узбережжя, спираючись на свої тамтешні плацдарми, але вони цього не зробили. Навіть їхня колонізація берегової кайми північної Нової Гвінеї була більше мовною, ніж генетичною: всі північні прибережні народи залишаються за своїм генетичним складом переважно новогвінейськими. Щонайбільше деякі з них перейняли лише австронезійські мови, можливо, з метою спілкування із далекими торговцями, які сполучали суспільства між собою.

Отже, результат австронезійської експансії в новогвінейському регіоні був протилежним до того, що відбулося в Індонезії та на Філіппінах. В останніх двох країнах тубільне населення зникло — його, мабуть, витіснили, вигубили, інфікували або асимілювали прибульці. У першому регіоні тубільне населення переважно не допустило прибульців на свої землі. Прибульці (австронезійці) були тими самими в обох випадках, а тубільне населення було, вочевидь, також генетично схожим між собою, якщо початкове індонезійське населення, заміщене австронезійцями, було справді споріднене із новоґвінейцями, як я доводив вище. Чому ж такі різні результати?

Відповідь стає очевидною, якщо врахувати розбіжний культурний розвиток тубільного населення Індонезії та Нової Гвінеї. До прибуття австро- незійців більшу частину Індонезії займало розріджене населення мислив- ців-збирачів, яким бракувало навіть шліфованого кам’яного знаряддя. Натомість в новогвінейських верхогір’ях, а також, можливо, новогвінейських низовинах, на архіпелазі Бісмарка і Соломонових островах харчове виробництво практикували впродовж тисяч років. Новогвінейські верхогір’я були, мабуть, найгустонаселенішим регіоном серед усіх частин новочасного світу, які замешкували народи кам’яної доби.

Австронезійці майже не мали переваг у конкуренції із цим попереднім населенням Нової Гвінеї. Деякі з культурних рослин, якими харчувалися австронезійці, зокрема таро, ямс і банан, було, мабуть, незалежно одомашнено на Новій Гвінеї ще до їх прибуття. Новогвінейці