Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

охоче долучили австронезійських курей, собак, а надто свиней до свого господарства. Вони вже володіли шліфованим кам’яним знаряддям. Вони мали не гіршу опірність до тропічних хвороб, ніж австронезійці, бо мали ті самі п’ять типів генетичного захисту від малярії, що й австронезійці, до того ж деякі або й усі ці гени з’явилися на Новій Гвінеї незалежно. Новоґвінейці вже були чудовими мореплавцями, хоч не настільки вмілими, як виробники кераміки типу Лапіта. За десятки тисяч років до прибуття австронезійців новоґвінейці колонізували архіпелаг Бісмарка і Соломонові острови, а торгівля обсидіаном (вулканічний камінь, придатний для виготовлення гострих знарядь) процвітала із архіпелагом Бісмарка щонайменше за 18 тис. років до прибуття австронезійців. Крім того, схоже на те, що новоґвінейці просунулися трохи у протихід австронезійській повені в східну частину Індонезії, оскільки на півночі острова Гальмагера і на Тиморі використовуються типові папуаські мови, споріднені із деякими мовами західної частини Нової Гвінеї.

Одне слово, ці різні результати австронезійської експансії красномовно ілюструють роль харчового виробництва в демографічних рухах. Австроне- зійські виробники харчу мігрували в два регіони (Нова Гвінея та Індонезія), замешкані народами, що були, напевно, споріднені між собою. Мешканці Індонезії залишалися мисливцями-збирачами, тоді як мешканці Нової Гвінеї вже перейшли до харчового виробництва і розвинули багато супутніх харчовому виробництву характеристик (густі скупчення населення, опірність до хвороб, розвиненіші технології тощо). Як наслідок, австронезійська експансія, стерши з лиця землі первісних індонезійців, не мала значних успіхів у новогвінейському регіоні — так само, як не змогла просунутися вглиб територій австроазійських і тай-кадайських виробників харчу в тропічній Південно-Східній Азії.

Отже, ми простежили рух австронезійської експансії по Індонезії та до берегів Нової Гвінеї та тропічної Південно-Східної Азії. У розділі 19 ми з’ясуємо її поступ через Індійський океан до Мадагаскару, тоді як у розділі 15 ми вже виявили, які екологічні труднощі завадили австронезійцям закріпитися в Північній і Західній Австралії. Останній порив цієї експансії почався, коли виробники кераміки типу Лапіта запливли далеко на схід Тихого океану за Соломонові острови — в царство островів, куди до них не діставалася жодна людина. Близько 1200 р. до н. е. лапітські черепки, уже знайомий нам тріумвірат свиней, курей і собак та інші звичайні археологічні прикмети австронезійців з’явилися на тихоокеанських архіпелагах Фіджі, Самоа й Тонга — більш ніж за 1600 кілометрів на схід від Соломонових островів. На початку нашої ери більшість цих самих ознак (за примітним винятком кераміки) з’являються на островах Східної Полінезії, зокрема островах Товариства і

Маркізах. Потомні довгочасні морські подорожі на каное привели поселенців на північ до Гаваїв, на схід до островів Піткерн і Пасхи та на південний захід до Нової Зеландії. Корінні мешканці більшості цих островів сьогодні — полінезійці, котрі є прямими нащадками виробників кераміки типу Лапіта. Вони говорять австронезійськими мовами, котрі близько споріднені із мовами цієї сім’ї з новогвінейського регіону, а їхні основні культурні рослини — це елементи австронезійського харчового комплекту: таро, ямс, банан, кокос і хлібне дерево.

Після заселення Чатемських островів неподалік від Нової Зеландії близько 1400 р. н. е., ледве за століття до того, як європейські «першовідкривачі» увійшли у води Тихого океану, азійці нарешті повністю виконали завдання обстеження Океанії. їхня традиція обстежень, що протрималася десятки тисяч років, почалася, коли предки Вівора розселилися від Індонезії до Нової Гвінеї й Австралії. А добігла кінця вона тільки тоді, коли для неї вичерпалися об’єкти, і майже всі придатні до заселення острови Океанії вже було освоєно.

Історія суспільств Східної Азії та Океанії дуже повчальна для будь-кого, зацікавленого історією людства, оскільки вони пропонують багато прикладів того, як довкілля задає обриси історії. Залежно від місця розташування своєї географічної прабатьківщини, східноазійські та океанські народи мали різний доступ до придатних для одомашнення видів рослин і тварин, а також різну інтенсивність контактів із іншими народами. Раз у раз народи, які мали доступ до передумов харчового виробництва і жили в сприятливому для дифузії технологій місці, заміщували народи, яким бракувало таких переваг. Раз у раз, коли одна хвиля колоністів заполоняла різні природні зони, їхні нащадки розвивалися різними шляхами відповідно до відмінностей між цими природними зонами.

Ми переконалися, до прикладу, що південні китайці розвинули тубільне харчове виробництво і технологію, отримали письмо, інші технології та політичні структури із Північного Китаю, а відтак колонізували тропічну Південно-Східну Азію і Тайвань, переважно замістивши попередніх мешканців цих регіонів. У межах тієї-таки Південно-Східної Азії серед нащадків і родичів цих південнокитайських колоністі в-виробників харчу народ юмбрі, що заселив гірські дощові ліси північно-східного Таїланду і Лаосу, повернувся до мисливсько-збиральницького способу життя, тоді як близькі родичі юмбрі в’єтнамці (котрі говорять однією з мов тієї самої підпідсім’ї австроазійської мовної сім’ї, до якої належить мова юмбрі) продовжили займатися виробництвом харчу в дельті Червоної ріки (Гонґга, або Сонґгонґ), заснувавши там величезну оперту на металеві знаряддя імперію. Аналогічно, якщо говорити про австронезійських рільників — переселенців із Тайваню до Індонезії, то пунанам у дощових лісах Калімантану довелося повернутися до мисливства-збиральництва, тоді як їхні родичі, які опинилися на родючих вулканічних ґрунтах Яви, залишилися виробниками харчу, під впливом Індії заснували королівство, прийняли письмо і збудували величну буддійську пам’ятку в Боробудурі. Австронезійці, котрі колонізували Полінезію, виявилися відрізаними від східноазійської металургії і письма, тож вони залишилися без того й того. Втім, як ми побачили в другому розділі, полінезійська політична й соціальна організація та господарство зазнали значної диверсифікації в різних довкіллях. Упродовж одного тисячоліття переселенці до Східної Полінезії облишили харчове виробництво і повернулися до мисливства-збиральництва на Чатемських островах, однак створили протодержаву, оперту на інтенсивне харчове виробництво на Гаваях.

Коли кінець кінцем прибули європейці, їхні технологічні й інші переваги дали їм змогу запровадити тимчасову колоніальну адміністрацію в більшій частині тропічної Південно-Східної Азії та на островах Океанії. Однак тубільні мікроби і виробники харчу завадили їм у значних кількостях осісти в більшій частині цього регіону. В його межах лише Нова Зеландія, Нова Ка- ледонія та Гаваї — найбільші і найвідцаленіші острови, які лежать найдалі від екватора, а отже, фактично в зоні помірного клімату (на кшталт європейського) — нині слугують осідком для численного населення європейського походження. Таким чином, на відміну від Австралії та Америки Східна Азія та більша частина Океанії залишаються домівками тубільних народів.

РОЗДІЛ 18

Зіткнення півкуль

Н

айбільше за останні 13 тис. років заміщення населення відбулося в результаті нещодавнього зіткнення між суспільствами Старого і Нового світів. Найдраматичніший і найвирішальніший момент цього зіткнення, який ми описали в розділі 3, стався тоді, коли крихітне іспанське військо