Читати книгу - "Книга Балтиморів"

трималися подалі від нас. І ти сам цього хотів.

Я був приголомшений.

— Два тижні тому я розлучилася з Кевіном, Маркусе, — провадила вона. — Через тебе. Він прийшов сюди без попередження. Хотів зробити мені сюрприз. Коли постукав у двері мого номера, я спершу подумала, що це ти прийшов. Хтозна, чому я так подумала. І я так розчарувалася, як побачила його крізь вічко. Тоді вирішила бути чесною з ним і покинути його. Він заслуговує на те, щоб зустріти жінку, яка кохатиме його по-справжньому. Що ж до тебе, Маркусе, то я вже не можу тебе чекати. Ти справжнісінький геній, з тобою я прожила найкращі мої дні і завдяки тобі стала тією, якою є зараз. Але ти весь час порпаєшся в минулому, не розуміючи того, що я втямила вже давно.

— Ти про що?

— Про те, що найліпшими були Монклерські Ґольдмани.

Наступного дня після тієї розмови я першим літаком подався до Нью-Йорка. Мені конче потрібно було поговорити з Патриком Невілем.

Я прийшов до його дому вранці. Він був уже на роботі. Портьє дозволив мені зачекати, і я не вставав із дивана в передпокої цілий день, виходячи тільки на обід і до вбиральні. Була вже шоста вечора, коли Патрик урешті прийшов. Я підвівся. Якусь мить він дивився на мене, потім усміхнувся лагідно і сказав:

— Давно я чекав тебе.

Він запросив мене до свого помешкання й приготував каву. Ми посідали у кухні. Дивно було в ній перебувати: вперше після смерті тітоньки Аніти опинився я в цій квартирі.

— Хочу перепросити вас, Патрику.

— За що?

— За ту сварку, яку я влаштував після похорону моєї тітоньки.

— Ох, я вже забув про це. Хочу, щоб передовсім ти знав, Маркусе, що в мене нічого не було з твоєю тітонькою.

— То що сталося того вечора, коли вона була у вас? І чому вона прийшла сюди?

— Вона покинула твого дядька.

— Це я знаю.

— Але не знаєш чому. Того вечора вона прийшла просити моєї допомоги. Вона хотіла, щоб я допоміг Вуді й Солові.

— Вуді й Солові?

— За кілька місяців до того Вуді виключили з футбольної команди Медісона.

— Авжеж, пригадую це.

— Офіційна версія полягала в тому, що він більше не гратиме через розрив сухожилля. Твої дядько і тітка відразу ж приїхали до Медісона. Вуді не хотів нічого їм казати, та я розповів, що сталося. Сказав, що Вуді дав позитивну реакцію на талацен. І тітонька твоя прилетіла до мене в Нью-Йорк, бо вона зробила для себе два відкриття, які її страшенно збурили.

Отак Патрик через десять років нарешті розповів мені про те, що сталося того Дня святого Валентина.

Тітонька Аніта пішла раніше з лікарні, щоб приготувати святкову вечерю для свого чоловіка. Пополудні вона подалася до супермаркету в Оук-Парку. Потім заглянула до аптеки.

Управитель, якого вона давно знала, обслужив її, а потім попросив, щоб вона принесла рецепт, що його він уже давно чекає.

— Який рецепт? — спитала вона.

— На талацен, — відказав аптекар. — Восени ваш син купив кілька баночок. Казав, ви занесете рецепт.

— Мій син? Гіллель?

— Авжеж, Гіллель. Оскільки я добре вас знаю, то погодився. Щоб зробити йому послугу. Загалом, я такого ніколи не роблю. Мені потрібен цей рецепт, пані Ґольдман.

Вона відчула, як ноги її підкошуються. Пообіцяла занести рецепт до кінця дня й подалася додому. Її нудило, це був якийсь жах. Невже Гіллель купував талацен на прохання Вуді? Чи підмішував йому сам?

Задзеленчав телефон. Вона взяла слухавку. Телефонували з банку. З приводу кредиту за дім в Оук-Парку. Вона сказала, що це якась помилка: вони давно сплатили іпотеку. Та співрозмовник наполягав.

— Пані Ґольдман, ви взяли новий кредит у серпні. Ваш чоловік надав папери, підписані вашою рукою. Дім заставлено за шість мільйонів доларів.

Дядечко Сол фінансував стадіон, узявши кредит у шість мільйонів доларів. Він приніс у жертву дім, щоб поправити своє уражене еґо.

Жінка відчула, як її охоплює паніка. Почала нишпорити в кабінеті свого чоловіка, порпатися в його паперах. У спортивній торбі, з якою він ходив на теніс, знайшла бухгалтерські документи, яких ніколи не бачила.

Тітонька Аніта відразу ж зателефонувала дядечкові Солові. Телефонна розмова обернулася страшенною сваркою. Вона сказала, що це неподобство, що вона іде від нього. Сіла в авто, забрала ті папери з собою і поїхала світ за очі. Врешті вона зателефонувала Патрикові Невілю і попросила допомогти. Вона була дуже пригнічена, і він запросив її до Нью-Йорка.

Того вечора Патрик збирався зустрітися з молодою жінкою, своєю співробітницею, вона йому дуже подобалася. Він скасував те побачення. Побачивши на столі шампанське, тітонька Аніта пошкодувала, що потурбувала Патрика в День святого Валентина. Та він наполягав, щоб вона лишилася. «Нікуди ви не підете, — сказав він. — Я ще ніколи не бачив, щоб ви були така схвильована. Розкажете мені, що сталося».

І вона про все розповіла — і про талацен, і про іпотеку. Якщо Гіллель справді підмішував ті ліки Вуді, то вона хотіла, щоб Патрик поклопотався про нього в університеті й захистив його добре ім’я. Сподівалася, що ще можна порятувати його кар’єру. Хотіла також, щоб Патрик знайшов спосіб покласти край угоді, яку Сол уклав з університетом, повернути бодай якусь частку їхніх грошей і врятувати дім.

Потім вона показала йому папери, які прихопила з собою. Патрик уважно переглянув їх: це дуже скидалося на сфальшовані звіти.

Він сказав, що Сол вилучав гроші адвокатської контори і переказував на один зі своїх рахунків. І маскував це, фальшуючи рахунки, які начебто виставляв клієнтам.

— Але навіщо він робив це?

— Щоб сплачувати кредит, адже, мабуть, йому нелегко було це робити.

Патрик запропонував Аніті повечеряти. Сказав, що вона повинна побути в нього, скільки їй захочеться. Потім зненацька задзеленчав телефон: то був консьєрж. Прийшов Вуді, він хотів піднятися в квартиру. Патрик попросив Аніту заховатися в одній з кімнат. І Вуді ввійшов до помешкання.

Решту ми знали.

Коли Патрик закінчив, я сидів якусь часину геть приголомшений, не міг і слова мовити. І то було ще не все. Патрик сказав потім, що він розмовляв із Гіллелем про талацен. Він поїхав у Медісон і змусив його все розповісти.

Гіллель пояснив, що 14 лютого вони з Вуді страшенно посварилися. Вуді виявив рештки талацену в шафі. Гіллель не потурбувався про те, щоб викинути їх.

— Ти давав талацен Вуді без його відома? — в розпачі допитувався Патрик.

— Я хотів, щоб його вигнали з команди. Прочитав про заборонені препарати, з’ясувалося, що найлегше