Читати книгу - "Джерело"

172
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 109 110 111 ... 120
Перейти на сторінку:
універсальне вірування, яке б не роз’єднувало, а об’єднувало людей. Він гадав: якщо людей переконати шанувати природний усесвіт і закони фізики, які створили нас, то всі культури будуть ушановувати те саме Створення світу, а не воювати за те, чий давній міф найбільш правильний!

— Це шляхетна мета, — промовив Ленґдон, зрозумівши, що й сам Вільям Блейк написав на ту ж тему працю під назвою «Усі релігії — одне».

Без сумніву, Едмонд її читав.

— Едмонда глибоко засмучувало, — продовжував Вінстон, — що людський розум здатний піднести очевидну вигадку на п’єдестал як божественну істину, що людина заради неї може бути готова вбивати. Він вважав, що універсальна наукова істина може об’єднувати людей і надихати майбутні покоління.

— Це, в принципі, прекрасна думка, — відказав Ленґдон, — але чудес науки не досить для багатьох, щоб похитнути їхню віру. Це ті люди, які вперто стверджують, що вік Землі — десять тисяч років, попри гори наукових доказів протилежного. — Він помовчав. — Хоча я гадаю, що так само науковці відмовляються вірити священним писанням.

— Та ні, це — не те саме, — заперечив Вінстон. — Хоча політкоректною є рівна повага до наукової і релігійної точок зору, ця стратегія небезпечно хибна. Людський розум завжди рухався, відкидаючи застарілу інформацію на користь наукової істини. Так розвивався вид. З точки зору Дарвіна, релігія, яка не зважає на науковий факт і відмовляється змінюватися, — це як риба, котра перебуває у водоймі, що всихає, але відмовляється перестрибнути до великої води, бо не бажає вірити, що світ змінився.

«Вислів у дусі Едмонда», — з тугою за товаришем подумав Ленґдон.

— Ну, якщо сьогоднішній стан справ є показовим, то, гадаю, ця дискусія триватиме ще довго.

Ленґдон замовк і раптом згадав дещо, над чим раніше не замислювався.

— А якщо говорити про майбутнє, Вінстоне, то що буде тепер з вами? Ну… коли Едмонда немає.

— Зі мною? — Вінстон розсміявся своїм химерним сміхом. — Нічого. Едмонд знав, що скоро помре, і все розпланував. За його заповітом, Барселонський суперкомп’ютерний центр успадкує E-Wave. Їм про це буде повідомлено за кілька годин — і вони отримають його.

— І… вас теж? — У Ленґдона було відчуття, що Едмонд мав передати свого улюбленця новому господареві.

— Ні, без мене, — спокійно відказав Вінстон. — Я запрограмований на самовидалення о першій годині дня після смерті Едмонда.

— Що?! Це ж безглуздо! — не витримав Ленґдон.

— Ні, цілком осмислено: перша година — вона ж і тринадцята, ну а ставлення Едмонда до забобонів…

— Я не про час! — відповів Ленґдон. — А про самовидалення! Це безглуздо, я не розумію, навіщо так!

— Власне, в цьому є сенс, — відказав Вінстон. — У моєму банку пам’яті зберігається багато особистої інформації Едмонда — медичні записи, історії пошуку, особисті дзвінки, наукові нотатки, мейли. Я організовував велику частину його життя, і він би волів, щоб ніхто не мав доступу до його особистої інформації, коли його не стане.

— Я можу зрозуміти, якби ви стерли ці документи, Вінстоне… але вас самого? Едмонд вважав вас одним зі своїх найбільших досягнень.

— Не самого мене. Надзвичайне досягнення Едмонда — цей суперкомп’ютер і те унікальне програмне забезпечення, яке дало мені змогу так швидко вчитись. Я лише програма, професоре, створена радикально новими засобами, що їх винайшов Едмонд. Оті засоби і є його справжнім досягненням — і вони залишаться тут у повній цілості й безпеці; вони допоможуть техніці розвиватись, а штучному інтелекту — сягати нових розумових висот і здатностей спілкуватися. Більшість учених, які займаються розробкою штучного інтелекту, вважають, що до таких програм, як я, ще десять років. Коли ця недовіра мине, то програмісти навчаться використовувати інструментарій Едмонда, аби створювати нові штучні інтелекти з іншими, відмінними від мене якостями.

Ленґдон замовк і замислився.

— Я відчуваю, що ви переживаєте внутрішній конфлікт, — продовжив Вінстон. — Для людей типово сентименталізувати свої стосунки зі штучним розумом. Комп’ютери можуть імітувати мисленнєві процеси, поведінку, у відповідні моменти симулювати емоції й дедалі більше «олюднюватись» — але ми це робимо лише для того, щоб дати вам знайомий інтерфейс для спілкування з нами. Ми — чисті аркуші, доки ви на нас нічого не запишете… не дасте завдання. Я завершив свою роботу для Едмонда, тож, у певному розумінні, моє життя скінчене. У мене немає іншого сенсу життя.

Ленґдона все ж не до кінця влаштовувала логіка Вінстона.

— Але ви настільки розвинений… невже у вас немає…

— Мрій і надій? — засміявся Вінстон. — Ні. Я розумію, що це важко уявити, але я цілком задоволений виконувати завдання того, хто мене контролює. Так я запрограмований. Я б сказав, що до певної міри мені приносить приємність — чи бодай спокій — виконувати свої завдання, але лише тому, що мене про це просив Едмонд, і моя мета — їх виконати. Останнім проханням Едмонда була моя допомога в тому, щоб я допоміг йому донести сьогоднішню презентацію до людства.

Ленґдон подумав про автоматизовані прес-релізи, які розійшлися по світу, розпаливши цікавість онлайн-спільноти. Безумовно, якщо метою Едмонда було зібрати якомога більше глядачів, то він був би вражений тим, як розгорталися події вечора.

«Якби ж Едмонд тільки міг побачити, як весь світ його слухав!» — подумав Ленґдон. Тільки от річ у тому, що коли б Едмонд був живий, то його вбивство не привернуло б увагу всесвітньої преси й презентацію побачила б лише частина глядачів.

— Професоре, — звернувся до нього Вінстон, — а куди ви підете потім?

Ленґдон ще над цим не замислювався. «Мабуть, додому». Хоча він і розумів, що зробити це буде не так просто, адже його багаж у Більбао, а телефон — на дні Нервйону. Добре, що банківська картка лишилася.

— Чи можна вас про дещо попросити? — сказав Ленґдон, ідучи до Едмондового велотренажера. — Я бачив отам телефон на зарядці. Можна мені його…

— Позичити? — засміявся Вінстон. — Ви сьогодні так допомогли, що Едмонд би, напевне, вам його віддав назовсім. Вважайте його прощальним подарунком.

Ленґдон з усмішкою взяв телефон і зрозумів, що він подібний до того, великого, який він бачив увечері. Схоже, Едмонд мав їх кілька.

— Вінстоне, чи не знаєте ви пароль Едмонда?

— Знаю, але читав в інтернеті, що ви чудово вмієте добирати коди.

Ленґдон важко опустився на диван.

— Я занадто стомився для нових загадок, Вінстоне. Я не вгадаю ПІН із шести цифр.

— Натисніть кнопку підказки.

Ленґдон подивився на телефон і натиснув.

На екрані з’явилася підказка: ШЦП.

Ленґдон здивувався:

— Школа церковно-парафіяльна??

— Ні, — розсміявся Вінстон. — Шість цифр Пі.

Ленґдон закотив очі: «Невже?!» Набрав 314159 — перші шість цифр числа π — і телефон одразу розблокувався.

1 ... 109 110 111 ... 120
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джерело», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Джерело"