Читати книгу - "Джерело"

class="p1">З’явився головний екран — і на ньому був один-єдиний рядок.

Історія буде прихильна до мене, бо я збираюсь її писати.

Ленґдон не стримав усмішки: «Наш скромний Едмонд!» Ці слова — не дивно — належали Черчиллю і були, мабуть, найвідомішою його цитатою.

Вчитавшись у ці слова, Ленґдон подумав: а може, для Едмонда це не така вже й зухвала заява? Адже, варто віддати йому належне, за недовгі чотири десятиліття свого життя футуролог потужно вплинув на історію. На додачу до численних винаходів, він залишив у спадок сьогоднішню презентацію, яка, безсумнівно, ще не одне десятиліття хвилюватиме людський розум. Понад те, його особисті мільярдні статки, як свідчать численні інтерв’ю, підуть на дві галузі, які Едмонд вважав головними стовпами майбутнього: освіту й охорону довкілля. Ленґдон ще навіть не уявляв, скільки добра зробить це багатство.

Серце Ленґдона знову стиснув біль утрати. У цю мить йому стало тісно й важко в скляних стінах лабораторії Едмонда — накотила клаустрофобія, і професор відчув, що має вийти на свіже повітря. Поглянувши вниз, він не побачив Амбру.

— Мені час іти, — коротко мовив Ленґдон.

— Розумію, — відказав Вінстон. — Якщо вам буде потрібна моя допомога в подорожі, зі мною можна зв’язатися дотиком до однієї кнопки в телефоні Едмонда. Приватної і зашифрованої. Гадаю, ви її знайдете?

Ленґдон подивився на екран і побачив там іконку з великою літерою W.

— Дякую, я на символах розуміюся!

— Чудово. Звичайно, вам буде потрібно мені зателефонувати до того, як я видалюсь о тринадцятій годині.

Ленґдонові невимовно сумно було прощатися з Вінстоном. Звичайно, майбутні покоління зможуть краще давати раду з емоційною прихильністю до машин…

— Вінстоне, — сказав Ленґдон, ідучи до обертових дверей, — не знаю, наскільки це важливо, але Едмонд би дуже вами пишався!

— Які шляхетні слова! — подякував Вінстон. — І також він би пишався вами, безсумнівно. До побачення, професоре!

Розділ 99

У лікарні Ескоріалу принц Хуліан обережно накрив батькові плечі ковдрою і підіткнув її. Попри вмовляння лікарів, король увічливо відмовився від подальшого лікування — від крапельниці з поживним речовинами та знеболювальним і від кардіомонітора.

Хуліан відчував, що кінець близько.

— Батьку, — прошепотів він, — вам боляче?

Лікар про всяк випадок залишив на тумбочці пляшечку з розчином морфіну для орального застосування й маленький аплікатор.

— Навпаки. — Король кволо всміхнувся синові. — Мені спокійно. Ти дозволив мені розповісти таємницю, яку я так довго приховував. І за це я тобі вдячний!

Хуліан узяв батька за руку — уперше з дитячих років.

— Усе гаразд, батьку. Просто поспіть.

Король заспокоєно зітхнув і заплющив очі. За кілька секунд він мирно посопував.

Хуліан підвівся й пригасив світло в палаті. У цей час з коридору зазирнув єпископ Вальдеспіно, і його обличчя було стривожене.

— Спить, — запевнив його Хуліан. — Я вийду, лишу вас із ним.

— Дякую, — промовив, заходячи, Вальдеспіно. Його худорляве обличчя здавалося примарним у світлі місяця, яке просочувалося з-за вікна. — Хуліане, — прошепотів він, — те, що ваш батько сьогодні сказав вам… йому було дуже важко в цьому зізнатися.

— І вам, відчуваю, теж.

Єпископ кивнув.

— Може, мені навіть важче. Дякую за співчуття. — Він лагідно поплескав Хуліана по плечу.

— Я б хотів вам подякувати, — сказав Хуліан. — Усі ці роки, відколи моя мати померла, а батько більше не одружився… я думав, він був самотній.

— Ваш батько не був самотній, — мовив Вальдеспіно. — І ви теж. Ми вас обидва дуже любили. — Він печально розсміявся. — Дивна річ, ваші батьки одружилися загалом за домовленістю — і хоча він дуже сумував за вашою матір’ю, коли вона померла, але, гадаю, ваш батько в чомусь зрозумів, що може бути щирим сам із собою.

«Він більше не одружувався, — подумав Хуліан, — бо вже кохав іншу людину».

— А ваша католицька віра… — сказав Хуліан. — Ви відчували… суперечність?

— І дуже глибоку, — відказав єпископ. — Наша віра ставиться до цього питання суворо. У юності це мене дуже мучило. Коли я зрозумів свою «схильність», як це тоді називали, то був у відчаї. Не знав, як жити далі. Мене врятувала одна черниця. Вона пояснила мені, що Біблія визнає будь-яку любов, з однією заувагою: вона має бути духовна, а не плотська. Тож, прийнявши клятву безшлюбності, я міг усією душею любити вашого батька й залишатися чистим перед Богом. Наша любов була суто платонічна, але й приносила велику радість. Аби залишатися поряд із ним, я відмовився від кардинальської мантії.

У цю мить Хуліан згадав давні слова батька:

«Любов не від нашого світу. Ми не можемо виробляти її на замовлення. І так само не можемо згасити її, коли вона виникає. Любов — то не наш вибір».

Раптом серце в Хуліана заболіло: він подумав про Амбру.

— Вона вам зателефонує, — промовив Вальдеспіно, уважно дивлячись на принца.

Хуліана завжди вражала надзвичайна здатність єпископа зазирати йому в душу.

— Можливо, — відказав він. — А може, й ні. У неї дуже сильний характер.

— І це вам у ній, зокрема, подобається, — усміхнувся Вальдеспіно. — Робота короля дуже самотня. Сильна помічниця стане в пригоді.

Хуліан відчув, що єпископ говорить і про свої стосунки з батьком Хуліана… і що старий ненав’язливо її благословляє.

— Сьогодні в Долині Загиблих, — мовив Хуліан, — мій батько попросив мене про дещо незвичне. Чи дивують вас його бажання?

— Зовсім ні. Він просив про те, чого він завжди бажав для Іспанії. Для нього, звичайно, це було складно з політичної точки зору. А вам, на одне покоління дальшому від доби Франко, легше.

Хуліана схвилювала перспектива такого вшанування батькової пам’яті.

Менш ніж годину тому у кріслі-каталці в святилищі Франко король висловив своє бажання:

— Сину мій, коли ти станеш королем, тебе щоденно проситимуть знищити це ганебне місце динамітом і навіки поховати його під горою. — Батько уважно на нього подивився. — І я прошу тебе — не піддавайся.

Ці слова здивували Хуліана. Батько завжди ненавидів деспотизм ери Франко і вважав цю базиліку національною ганьбою.

— Зруйнувати цю базиліку, — мовив король, — все одно що вдати, ніби цього ніколи не було. Це легкий спосіб щасливо йти далі, запевняючи себе, що ніякий новий франко більше не з’явиться. Але, звичайно, він може з’явитись — і з’явиться, якщо ми не будемо пильні. Може, ти пригадаєш слова нашого земляка Хорхе Сантаяни…

— «Ті, хто не пам’ятає свого минулого, приречені його повторювати», — сказав Хуліан, пригадавши вічний вислів, відомий зі шкільних років.

— Точно! — сказав батько. — Й історія не раз доводила, що психопати раз у раз приходять до влади на хвилі агресивного націоналізму й нетерпимості, навіть