Читати книгу - "Прислуга"

155
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 109 110 111 ... 128
Перейти на сторінку:
цю новину. Місіс Стайн підкреслила, що гонорар буде дуже маленьким. Щось середнє між «низьким» і «неіснуючим». Я почуваюся зобов’язаною повідомити про це Ейбілін, щоб вона не розчарувалась. А сама ще не визначилась, як я повинна почуватися.

— Послухайте, вона говорила занадто не радіти. Кількість примірників, які вони планують надрукувати, дуже маленька.

Я очікую, що Ейбілін спохмурніє, але вона хихоче. Вона силкується приховати це, затуляючись рукою.

— Можливо, усього лише кілька тисяч примірників.

Ейбілін дужче притискає руку до губ.

— Жалюгідний… Так назвала його місіс Стайн.

Обличчя Ейбілін темнішає: вона знову хихоче в кулак. Очевидно, розуміє.

— І вона сказала, що це один із найменших авансів, узагалі бачених нею… — Я намагаюся бути серйозною, але мені не вдається, тому що Ейбілін, очевидно, на межі вибуху. Сльози навертаються їй на очі.

— Наскільки… маленький? — запитує вона, прикривши рота долонею.

— Вісімсот доларів, — відповідаю я. — Розділити на три­надцять.

Ейбілін вибухає сміхом. Я не можу з неї не сміятись. Але ж це нісенітниця. Кілька тисяч примірників і $61.50 на людину? Сльози течуть обличчям Ейбілін, і нарешті вона просто кладе голову на стіл.

— Я не знаю, чому сміюсь. Усе раптом здалося таким смішним.

Мінні закочує на нас очі.

— Я знала, що ви божевільні. Ви обидві.

Я роблю все можливе, щоб описати їм подробиці. Що я не найкраще розмовляла телефоном із місіс Стайн. Що вона звучала такою… майже байдужою. А як учинила я? Я залишалася діловитою та ставила відповідні запитання? Чи подякувала я їй за таку ризиковану тему? Ні, замість засміятись, я почала ревіти в слухавку, плакати, як дитина, якій зробили щеплення від поліомієліту.

— Заспокойтеся, міс Фелан, — сказала вона, — навряд чи це стане бестселером, — але я все хлипала, доки вона розтовкмачувала мені подробиці. — Ми пропонуємо лише чотириста доларів авансу та потім іще чотириста доларів, коли все буде готово… ви… слухаєте?

— Так, мем.

— Звичайно, ви маєте дещо відредагувати. Розділ Сари написано найкраще, — зауважила вона, і я переказую це Ейбілін, а вона схвильовано дихає.

Ейбілін шморгає носом, витирає очі, усміхається. Коли ми нарешті заспокоюємося, п’ємо каву, яку подає нам Мінні.

— А ще їй справді сподобалася Гертруда, — звертаюся я до Мінні. Беру аркуш і читаю цитату, яку записала, щоби не забути. — «Гертруда — це нічне жахіття всіх білих жінок півдня. Я обожнюю її».

Якусь секунду Мінні щиро дивиться мені в очі. Її обличчя лагіднішає, вона по-дитячому всміхається.

— Вона так сказала? Про мене?

Ейбілін сміється.

— Схоже, вона впізнала тебе навіть за п’ять сотень миль.

— Вона припустила, що книга вийде аж за шість місяців. Десь у серпні.

Ейбілін, як і раніше, усміхається, абсолютно не збентежена моїми словами. І слово честі, я вдячна їй за це. Я знала, що вона хвилюватиметься, але боялася, що також і трохи розчарується. Побачивши її, я розумію, що вона взагалі не розчарована. Я просто щаслива.

Іще кілька хвилин ми сидимо та розмовляємо, п’ємо каву та чай, аж поки я не зиркаю на свій годинник.

— Я обіцяла татові, що буду вдома через годину. — Тато вдома з мамою. Я ризикнула та про всяк випадок залишила йому номер Ейбілін, сказавши, що збираюся провідати подругу Сару.

Вони обидві провели мене до дверей (раніше Мінні цього не робила). Я обіцяю Ейбілін, що зателефоную їй, щойно отримаю зауваги міс Стайн.

— Тож за шість місяців, нарешті, ми дізнаємося, що станеться, — підсумовує Мінні, — щось добре, погане чи взагалі нічого.

— Може, і нічого, — мовлю я, і мені цікаво, чи хтось купить ту книжку.

— Ну, я сподіваюся на добре, — заперечує Ейбілін.

Мінні схрещує на грудях руки.

— Тоді я готуватимусь до поганого. Хтось же мусить.

Мінні не цікавлять продажі книжки. Здається, її цікавить, що трапиться, коли жінки Джексона прочитають, що ми про них написали.

Ейбілін

Розділ 29

Спека просочується в усі-усюди. Уже тиждень температура понад сто градусів, а вологість — дев’яносто дев’ять відсотків. Якщо стане ще вологіше, то зможемо плавати. Простирадла на шворці не висихають, двері так відсиріли, що не зачиняються, меринга не збивається. Навіть моя вихідна перука починає крутитись.

Цього ранку я навіть не можу натягнути панчохи. Мої ноги надто набрякли. Думаю, я зроблю це, коли приїду до міс Ліфолт, у неї кондиціонер. Мабуть, спека побила всі рекорди, бо за вже сорок один рік праці на білих це вперше в житті я пішла на роботу без панчіх.

Але в будинку міс Ліфолт іще більша задуха, ніж у моєму.

— Ейбілін, завари чаю і…тарілки для салату… протри їх… — сьогодні вона навіть не показується на кухню. Вона у вітальні, тягне стілець до кондиціонера, її комбінація задирається. На ній сьогодні тільки комбінація та сережки. Я бачила білих леді, які виходили зі спальні абсолютно без нічого, але міс Ліфолт не така.

Час від часу мотор кондиціонера видає «ффффіууууу». Так, наче здається. Уже двічі міс Ліфолт викликала майстра, він обіцяв прийти, але, я впевнена, що його не буде. Надто жарко.

— І не забудь… ту срібну штучку — для корнішонів, вона в…

Але вона замовкає, не договоривши. Таке враження, що ­сьогодні надто спекотно навіть для того, щоби загадати роботу. І ви знаєте, що буде жарко. Схоже, усе місто здуріло від спеки. Виходжу на вулицю та відчуваю, як там тихо, моторошно, ніби перед торнадо. Чи, може, це лише в мене таке відчуття — через хвилювання перед виходом книжки. Вона виходить у п’ятницю.

— Гадаєте, що бридж-клуб треба скасувати? — питаю я з кухні. Тепер бридж-клуб щопонеділка, і за двадцять хвилин леді будуть тут.

— Ні. Усе… вже готово, — каже вона, але я усвідомлюю, що вона погано розуміє ситуацію.

— Я ще раз спробую збити крем. Потім піду до гаража, надягну панчохи.

— О, Ейбілін, не турбуйтеся про це. Надто жарко для панчіх. — Міс Ліфолт нарешті відступає від кондиціонера, волочить себе на кухню, обмахуючись віялом із китайського ресторану. — О Боже, на кухні на п’ятнадцять градусів спекотніше, аніж у їдальні!

— Зараз вимкну духовку. Діти, йдіть гратись.

Міс Ліфолт спостерігає у вікно за дітьми, які граються біля зрошувача. Мей Моблі в самих трусиках, Росс — я називаю його Малюк — у підгузку. Йому ще й року немає, а він уже ходить, як великий хлопчик. Він ніколи не повзав.

— Не розумію, як вони можуть там стояти, — мовить міс Ліфолт. Мей Моблі любить гратися зі своїм молодшим братиком, наглядає за ним, ніби вона його мама. Але Мей Моблі більше не просиджує всі дні вдома. Щоранку моя дівчинка ходить до баптистської підготовчої школи Бродмор. Але сьогодні День праці, свято для всього світу, тож занять немає. А я рада. Невідомо, скільки днів мені залишилося провести з нею.

— Погляньте на них, — кличе міс Ліфолт, і я підступаю до ­вікна, біля якого вона стоїть. Розпилювач бризкає аж на вер­хівки дерев, утворюється веселка. Мей Моблі бере Малюка за руки, і вони,

1 ... 109 110 111 ... 128
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прислуга», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Прислуга"