Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

Але нікому, окрім малого Сашка, не спалось. Дочка, ховаючись, кілька разів бігала на вулицю, поки батько не вийшов услід з цигаркою і мовчки не запалив запальничку.

– Чого ховаєшся? Всі ж давно знають. За Стаса переймаєшся? – запитав, підкурюючи. Дочка затяглася, зіщулила очі й запитала, ніби не почувши батька:

– А що в Барсика з будкою сталося?

– Та хто його знає, – батько знизав плечима. – На тому тижні град йшов, так, може, побило.

– За Стаса не переживаю, – дочка вміло випустила кільце диму. – Він завжди все правильно робить. Де тільки не служив! – подумала, ще раз затяглася, немов прислухаючись до себе. – Але якщо чесно – так!

Невістка й Олена Миколаївна не палили і з ліжка не вставали, й обговорювати що-небудь боялися, немов за кожне слово їх пектимуть залізом. Та й усе вже обговорено, увесь завтрашній важкий день, нема про що більше говорити.

– Далася їм ця будка! – поскаржився, лягаючи на скрипуче ліжко, батько.

– Яка будка? – не зрозуміла Олена Миколаївна.

– Барсикова! Кажуть…

– Т-с-с, Толю, тихенько, Сашка розбудиш, – хоча насправді вона хотіла попросити чоловіка помовчати з іншої причини – в пітьмі, заплющивши очі й закрившись у собі, як у мушлі, вона згадувала сина: крок за кроком, слово за словом, волосинку за волосинкою, від самого першого дня його народження. У неї для цього залишалася ціла ніч і весь останок життя.

– Машину тут залишимо, біля посадки, – Павло вже непогано орієнтувався на місцевості. – Беремо з собою кирку, лопату і рядно.

– Може, одразу в ящик зіграємо? – Петруха сподівався впоратися швидше.

– Ні, занадто великий. Викопаємо, акуратно покладемо – він ще не встиг розкластися, я думаю…

– Та хто його знає, така спека. Павлухо, чуєш, а чого він не на кладовищі закопаний? Хто його тут замочив?

– Не шуми. Нам зайві свідки ні до чого. Солдат це. Їхали в машині, їх «градами» накрило, а добрі люди з села прикопали.

– Чий солдат? Укропський?

– Просто солдат. Тобі яка різниця? У нього мама є, і тато є, дружина і синочок ось такий маленький, як у мене точно. Вони його поховати хочуть. Удома, по-людськи. Зрозуміло?

– Угу, та все зрозуміло. Слухай…

– І мені все зрозуміло, Петрухо. Ти мені прямо скажи, не кривися: мовляв, Павлухо, раз така справа, то за укропа дай мені грошей ще. Так?

– Так, – видавив із себе Петруха.

– Та не питання, додам. Значить, дивися далі: принесемо до машини, покладемо в багажник, дістанемо з кущів ящик, прикрутимо дротом…

– Ну що ти все обсмоктуєш так детально, шефе? Ми спритно зараз все зробимо – і по хатах, а?

– Це я для себе більше кажу, план складаю. Значить, ящик прикрутимо і подалі від’їдемо у лісосмугу, там переодягнемо і покладемо жмурика в труну. І все, можна буде їхати додому.

– А я? – запитав Петруха.

– Тебе в труну класти не будемо! – пожартував Павло.

– Тьху на тебе, тіпун тобі на язика! – образився Петруха. – Я ж серйозно: як мені додому дістатися?

– Як і домовлялися – відвезу туди, звідки забрав. Лади?

– Лади. У мене в Многопіллі братуха двоюрідний, тож буде привід гроші витратити.

– На ось тобі, Петрухо-братухо, надягнеш: гумові рукавички, маска. Про всяк випадок я її медичним розчином побризкав, щоб не так смерділо. Все, ходімо. За мною ступай, – вони обережно, пригинаючись, рушили уздовж посадки до старого колодязя.

У пітьмі Павло орієнтувався легко. Давався взнаки підлітковий досвід, коли вони з хлопцями бомбили продуктові кіоски, за що він і дістав термін по малолітці. Після відсидки він із криміналом зав’язав, але зв’язків не втрачав – у селищі дві третини чоловіків мали ходки. Побувати на зоні для донбасівського хлопця – це однаково, що в магазин за хлібчиком сходити, жартував удома.

– Ось вона, бачиш? – він трохи притримав Петруху, який рвався до справи, рукою. – Тут поспіх непотрібний, зрозумів? Акуратно давай підкопуй по краях – там людина лежить, а не скриня з золотом, і, можливо, навіть не одна людина. Не тикай ти так лопатою, я тобі кажу, мені його матері пред’являти.

– А ми якого брати будемо, якщо їх двоє там?

– Не бійся, не переплутаємо, – упевнено сказав Павло, і сам, ставши на коліно, почав теж підкопувати могилу.

Вони копали рихлу, в’язку після дощу землю. Спочатку зробили невеликі підкопи по периметру, потім почали знімати шари зверху.

– Слухай, давай просто викопаємо його, вже півгодини возимося! – не терпів Петруха. – Хто там придивлятися буде, він же однаково вбитий!

– У нього лише півчерепа немає, а так він весь цілий. Мені чоловік сестри його розповідав. Копай мовчки!

Нарешті лопати вперлися в щось м’яке.

– Тепер зовсім акуратно, – Павло дістав із наплічника автомобільну щітку і почав чистити обличчя небіжчика від землі. – Присвіти сюди тихенько ліхтариком. Наче він, півголови немає, все правильно. Витягаємо. За руки лише різко не смикай, можуть відірватися, давай, за одяг тягни, там ще підкопай трохи, отак, отак, отак…

Через декілька хвилин труп був вийнятий з неглибокої, не більше півметра, могили, і укладений на рядно.

– Лягай, – раптом зашипів Павло, – давай швидше! – і з силою нагнув Петруху вниз. – Тихо, дивися! – до них дорогою з боку села наближалася машина, не доїхавши пари сотень метрів, зупинилася.

– Ось тут вони, дві могили, – голосно розмовляли між собою двоє чоловіків, які вийшли з джипа. – Сьогодні один тип до голови приїжджав, запитував про цих укропів. Обіцяв завтра зранку з грішми повернутися.

– А не підуть вони сьогодні вночі копати?

Петруха і Павло щодуху втиснулися в землю.

– Агов, ану посвіти туди дальнім! – звернулися до водія, і той включив дальнє світло і розвернув машину поперек дороги. – Ні, немає там нікого. Та і не ризикнуть вони копати вночі. Навіщо, якщо можна все нормально вирішити? Поїхали. Ми їм краще «доброго ранку!» завтра скажемо, – обидва заіржали і сіли в машину.

Павло і Петруха повільно видихнули. Перечекавши ще декілька хвилин, Павло заповз у могилу і потикав землю заступом:

– Нікого. Нумо, дай мені дріт! – Петруха передав йому товстий дріт, який Павло акуратно почав засовувати в землю. – Ні, порожньо. Правду мужик сказав, один він тут.

– Який мужик?

– Та яка різниця.

Вони швидко руками і заступом згребли землю до ями, розрівнявши поверхню, і увіткнули хрест із паличок.

– Щоб кіпіш із самого ранку не почався! – пояснив Павло. – Невідомо ж, де ми будемо, правильно?

– Ну, я точно бухати буду! – вишкірився Петруха.

Далі все зробити було справою техніки і вправності. Труп відтягли до машини і поклали в багажник, дістали з кущів біля старого колодязя труну, прикрутили злегка до даху, від’їхали