Читати книгу - "Острів Дума"

з візитом? Хотілося б, щоб ти побачив її просвітленою, можливо їй завтра знову розвидниться.

— Безперечно. Може, навіть перекинемося трохи в теніс.

— Чудово, домовилися.

— Зачекай, Ваєрмене, ще одне запитання. Елізабет коли-небудь малювала?

Він засміявся.

— Хтозна? Я якось сам її про це запитав, але вона відповіла, що неспроможна надряпати навіть найпростішого рисунку. Сказала, що її інтерес до мистецтва не дуже відрізняється від інтересу багатих випускників коледжу до футболу або баскетболу. Ще й пожартувала, сказавши...

— Якщо не можеш бути спортсменом, підтримуй спортсменів, — підхопив я.

— Точно. Звідки ти знаєш?

— Це стара історія, — відповів я. — До завтра.

Повісивши слухавку, я залишився стояти, спостерігаючи довгі світлові пасма палаючого над Затокою надвечірнього багаття, й не відчував ніякого бажання його малювати. Тими самими словами вона відповідала Джинові Гедлоку. Я не мав сумнівів, що якби порозпитував ще когось, не раз і не два почув би той самий старий анекдот: «Вона сказала, що неспроможна надряпати навіть найпростішого рисунку, вона сказала, якщо не можеш бути спортсменом, підтримуй спортсменів». Але чому? Тому що чесна жінка може інколи погрішити проти правди, але гарна обманщиця ніколи не видозмінює брехливу історію.

Я не спитав його про червоний пікніковий кошик, але запевнив себе, що це не має значення, якщо кошик десь на горищі в Ель Паласіо, він залишатиметься там і завтра, і післязавтра. Я переконав себе, що маю ще доволі часу. Звісно, ми завжди себе в цьому запевняємо, хіба не так? Ми не можемо собі уявити, що час збігає, а Господь карає нас через те, що ми не в змозі собі уявити.

Я подивився на «Дівчину і Корабель №8» зі зростаючим почуттям якоїсь відрази і накрив картину простирадлом. Так я ніколи й не намалював на бушприті червоного кошика, ніколи більше не торкнувся пензлем цієї картини — останнього навісного виплодку у родоводі, започаткованім першим рисунком, котрий я намалював у Великій Ружі, який називався «Хелло». Картина «№8», либонь, була найкращою з усіх, що я встиг зробити, але якимсь дивним чином я про неї майже забув. Забув аж до виставки. Після того я вже ніколи не зміг би про неї забути.

— 6 —

Пікніковий кошик.

Цей бісів пікніковий кошик, повний її малюнків.

Він до сих пір мені ввижається.

Навіть тепер, хоча минуло вже чотири роки, я не перестаю грати в гру «а що, якби», загадуючи, що б могло змінитися, якби я тоді покинув усі справи й кинувся на його пошуки. Його було знайдено, це зробив Джек Канторі, але надто пізно.

А може — напевне тут неможливо вгадати — не змінилося б нічого, бо потужна сила діяла тоді на Думі, вона ж керувала й Едгаром Фрімантлом. Чи справедливим буде твердження, що це вона мене туди привела? Ні. Не вона? Ні, цього теж не можна стверджувати. Коли березень став квітнем, її потужність почала зростати і сягати вона потайки почала набагато далі.

Той кошик.

Той чортів кошик Елізабет.

Він був червоним.

— 7 —

Ваєрменові сподівання на те, що в голові Елізабет розвидниться, ставали дедалі примарнішими. Сидячи довбнею у своєму візку, вона мурмотіла щось нерозбірливе, лише іноді скрикувала, надтріснутим голосом старого папуги вимагаючи цигарку. Він найняв собі на допомогу Анну-Марію Вістлер з Приватної патронажної служби і та почала приїздити чотири рази на тиждень. Хай допомога й полегшила йому роботу, але втішити його печалі вона ніяк не могла.

Втім, я ледь примічав усі ці події краєчком ока, в той час як сонячний квітень накочувався спекою. Але якщо почати розводитися про спеку... ну та годі.

Після публікації інтерв’ю з Мері Айр я перетворився на місцеву знаменитість. А чом би й ні? Для Сарасоти художник — гарна новина. Художник, котрий колись будував банки, а потім показав Мамоні спину — ще краща цяця. Ну, а вже однорукий, осяйно талановитий художник — це взагалі абсолютно всраться-не-підняться яке золоте цабе. Джимі з Даріо склали графік цілої серії наступних інтерв’ю, у тім числі одне для 6-го каналу. З їхньої студії в Сарасоті я виповз з двома подарунками — гострим головним болем і наліпкою для бамперу 6 КАНАЛ ЗНАЄ ВСЕ ПРО ПОГОДУ НА СОНЯЧНОМУ УЗБЕРЕЖЖІ, котру потім приліпив до колоди поряд з трафаретним написом ЗЛІ СОБАКИ. І не питайте мене, чому я так зробив.

Також я взявся за підготовку зустрічі й розміщення моїх майбутніх гостей. На той час Ваєрмен був заклопотаний проблемою — як змусити Елізабет проковтнути щось, окрім цигаркового диму. Я ж мало не щодня обговорював з Пам списки гостей, які прилетять з Міннесоти, і маршрутні графіки всіх тих, котрі прибудуть з інших кінців країни. Двічі телефонувала Ілса. Мені здалося, вона вдає з себе веселу, проте я міг і помилятися. Мої спроби з’ясувати, як розвивається її любовна історія, було чемно, але жорстко блоковано. Дзвонила Мелінда — спитати, якого розміру капелюха я ношу, і про все таке інше. На моє запитання — навіщо їй це, вона не відповіла. За чверть години після нашої розмови я второпав: вони з її французьким аті дійсно вирішили подарувати мені той ідіотичний берет. Мене прорвало сміхом.

З Тампи до Сарасоти приїхав репортер агенції Ей-Пі, він хотів приїхати просто на Думу, але мені не сподобалася ідея, що якийсь репортер буде вештатися біля Великої Ружі, дослухаючись шепоту моїх, якими я їх вже звик вважати, мушель. Натомість він інтерв’ював мене у «Ското», а його фотограф тим часом зняв три мої ретельно відібрані картини: «Троянди ростуть з мушель», «Захід з софорою» і «Думський шлях». Моя фотографія — в бейсбольному картузі задом-наперед, з одного рукава майки з написом «Рибальський клуб острова Кейзі» стирчить кінчик кукси — пішла гуляти по загальнонаціональній пресі. Після цього в мене не вмовкав телефон. Подзвонив Ейнджел Слоботнік і балакав двадцять хвилин. У якийсь момент він промовив, що завжди знав про мій прихований талант. «Що-що?» — перепитав я. «Та то в мене маячня», — відповів він, і ми сміялися з ним, немов маніяки. Подзвонила Кеті Грін; у результаті я взнав усе про її нового бойфренда (не надто гарного) і про її нову програму самовдосконалення (пречудову). Я розповів їй, як доктор Камен з’явився в мене на лекції і тим врятував мене від катастрофи. Під кінець нашої розмови вона вже плакала, повторюючи, що ніколи більше не матиме такого терплячого, просто нереального пацієнта. Відтак зізналася, що коли