Читати книгу - "Острів Дума"

вперше мене побачила, хотіла наказати мені зробити п’ятдесят присідань. Отут вона нагадала мені колишню Кеті. На довершення цього Тод Джеймісон, лікар, котрий, напевне, врятував мене від перспективи довічного перебування в стані людиноподібної брукви, надіслав мені пляшку шампанського і при ній карточку: «Чекаю нетерпляче на зустріч з вашими картинами».

Якби Ваєрмен побився зі мною об заклад на те, що я занудьгую в очікуванні вернісажу й знову візьмуся за пензлі, він би програв. Якщо я не займався підготовкою до події, то радше гуляв, читав або спав. Якось я сказав йому про це, коли ми опівдні сиділи разом — рідкісний випадок — у кінці хідника від Ель Паласіо й пили зелений чай під смугастою парасолькою. До відкриття виставки залишалося менше тижня.

— Я радий, — просто сказав він на це. — Тобі потрібен відпочинок.

— А сам ти як, Ваєрмене? Як твої справи?

— Не дуже, але я виживу, Глорія Гейнор, 1978 рік[310]. Головна проблема — печаль. — Тут він зітхнув. — Схоже на те, що Елізабет в мене більше не буде. Я дурив себе, сподіваючись, що вона повернеться, але... я її втратив. Хоч це не зовсім схоже на втрату Хулії й Есмеральди, але все одно важко.

— Мені так жаль, — промовив я, беручи його за руку. — Тебе жаль іжаль її.

— Дякую, — він глянув на хвилі. — Іноді мені здається, що вона взагалі ніколи не помре.

— Гадаєш?

— Так. Гадаю, натомість Морж з Теслею прийдуть по неї. І просто поведуть її десь за собою, як були повели тих бідних Устриць[311]. Поведуть уздовж берега. Ти пам’ятаєш, що сказав Морж?

Я похитав головою.

— Мені ненависна сама думка про те, що цього разу вона згасла назавжди, що найкраща її частка пішла берегом світ за очі за Моржем і Теслею і не залишилось від неї нічого, окрім цього куска сала, що не забуло поки що як дихати.

Я промовчав. Він укотре витер собі очі рукою і глибоко, з сиплим булькотом втягнув повітря. Відтак промовив:

— Я дещо знайшов про Джона Істлейка, і про те, як потонули його доньки, і що було потім — пам’ятаєш, ти мене колись про це просив?

Я пам’ятав, але, здавалося, це було так давно, і зараз це не мало ніякого сенсу. Тепер, я певен, щось тоді воліло, аби мені тоді так здавалося.

— Я пошарив в Інтернеті і нарив доволі інформації зі старих місцевих газет і дещо зі спогадів, доступних для завантаження. Серед мемуарів є один твір — тільки не всерися, мучачо, — він називається «Подорожі водою і бджолиний віск. Дівоцтво в Нокомисі», авторка якась Стефані Вейдер Грейвел-Міллер.

— На слух, ніби чиясь нарко-ностальгійна галюцинація.

— Так воно й є. Вона розводиться про «щасливих темношкірих, котрі збирають помаранчі, співаючи простих пісень подяки своїми медоточивими голосами».

— Гадаю, це відбувалося ще до появи Джей-Зі[312].

— Твоя правда. Більше того, я розмовляв з Крисом Шенінгтоном, він з острова Кейзі, ти майже напевне його бачив. Колоритний старий дивак у великому солом’яному капелюсі на голові, він ще вештається повсюди з сучкуватим вересовим ціпком, заввишки майже як він сам. Його батько, Еліс Шенінгтон служив садівником у Джона Істлейка. Крис стверджує, що саме його батько Еліс відвіз двох дівчат — Ганну й Марію, старших сестер Елізабет, у Брейденську школу днів через десять після того, як пропали малі. Він сказав: «Дицятка булі в такоу розпуці через ті малі-бось».

Ваєрменова імітація південного акценту того старигана прозвучала чудернацьки переконливо, і я, не знаю сам чому, знову згадав про Моржа і Теслю, котрі йшли вздовж берега з малими Устрицями. Єдиний шматок вірша, який я ясно пам’ятав, це те місце, де Тесля каже Устрицям, що прогулянка виявилася приємною, але Устриці, звісно, не можуть йому відповісти, бо їх вже з’їдено — всіх до одної.

— Хочеш зараз почути? — спитав Ваєрмен.

— У тебе є зараз час, щоб мені розповідати?

— Авжеж. Анна-Марія на посту до сьомої, хоча ми фактично підміняємо одне одного майже щодня. Давай підемо в дім? Там я маю теку. В ній не так щоб дуже багато інформації, але є одне фото, на яке варто поглянути. Крис Шенінгтон знайшов його в коробці з речами його батька. Я сходив з ним до публічної бібліотеки острова Кейзі і зробив копію знімка... Це фото Гнізда Чаплі.

— Ти маєш на увазі, яким воно було в ті дні?

Ми рушили вгору по хіднику, але Ваєрмен раптом став.

— Ні, аміго, ти мене не зрозумів. Я кажу про старе Гніздо Чаплі. Ель Паласіо — це нове Гніздо, цей дім було побудовано майже через двадцять п’ять років після того, як потонули дівчатка. На той час десять чи двадцять мільйонів Джона Істлейка вже виросли до сто п’ятдесяти мільйонів, чи й більше: «Війна гарний бізнес — інвестуйте своїх синів».

— Гасло руху протесту, 1969 рік, — відреагував я. — Його часто можна було бачити й чути в тандемі зі слоганом «Жінці потрібен чоловік, як рибі велосипед».

— Точно, аміго, — сказав Ваєрмен, махнувши рукою в бік буйних джунглів, що зеленіли південніше. — Перше Гніздо Чаплі містилося там у ті часи, коли світ був молодшим, а дівчатка наспівували «тра-ля-ля».

Я згадав Мері Айр, не ту, що була ледь під мухою, а вже геть п’яну, та як вона мені тоді сказала: «І тільки один дім. На невисокому пагорбі ближче до південного кінця острова, схожий на ті, якими милуються туристи десь у Мобілі чи Чарльстоні».

— Що трапилося з ним? — спитав я.

— Наскільки мені відомо, нічого, окрім забуття й запустіння, — відповів він. — Покинувши шукати тіла своїх близнючок, Джон Істлейк також полишив Думу. Він заплатив усім, хто йому допомагав, спакував манаття, посадовив у «роллс-ройс» — а він дійсно мав «роллса» — своїх трьох живих дочок і поїхав звідси геть. Сюжет для ненаписаного роману Скота Фіцджеральда, каже Крис Шенінгтон. А ще він мені сказав, що Істлейк так ніколи й не міг заспокоїтися і Елізабет кінець-кінцем знову привезла його сюди.

— Як ти вважаєш, цей Шенінгтон розповідає про фактичні події, чи просто повторює історію, до якої сам звик?

— Quien sabe? — знизав плечима Ваєрмен, він знову пригальмував і вказав рукою на південний кінець острова. — Там колись не було