Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

скидає з себе той тягар, і тоді безмірний розпач поступається місцем припливу радості та відваги. Так сталось і з Томом…

Зміна була така очевидна, що її помітили всі. До Тома враз повернулася колишня жвавість та бадьорість, і душу його огорнув тихий спокій, якого не могли похитнути знущання й приниження.

— Який це біс зайшов у Тома? — спитав Легрі у Сембо. — То був наче дохлий, а тепер он який жвавий став!

— Не знаю, пане. Може, збирається чкурнути?

— Хотів би я подивитися! — мовив Легрі, хижо вискаливши зуби. — А ти, Сембо?

— Аякже! Го-го! — догідливо засміявся той чорний лакиза. — Ото була б сміхота! Побачити б, як він буде грузнути в болоті й дертися крізь хащі! А собаки за ним!.. Пригадую, я мало не луснув зо сміху, коли ми ловили Моллі. Думав уже, не встигну й відігнати собак, як вони її геть пошматують. На ній іще й досі рубці видно!

— Та, мабуть, і до гробу залишаться, — мовив Легрі. — Але гляди мені, Сембо, добре пильнуй! Якщо цей клятий негр спробує тікати, хапай його за ноги!

— Хай пан за мене не турбується! — відказав Сембо. — Від мене далеко не втече! Го-го-го!…

Однієї ночі, коли всі в Томовій халупі вже поснули, він раптом прокинувся і побачив у прорізі між колодами, що правив за вікно, обличчя Кассі. Вона мовчки дала йому знак вийти надвір.

Том вийшов. Була друга година ночі. Тиху околицю осявав місяць. Його бліді промені впали на обличчя Кассі, і Том помітив, що очі її дико блищать і в них немає звичайного застиглого розпачу.

— Іди сюди, Томе, — мовила вона, кладучи йому на зап’ясток свою маленьку руку й тягнучи його за собою з такою силою, наче та рука була сталева. — Іди сюди, я маю щось тобі сказати.

— Що таке, міс Кассі? — занепокоєно спитав Том.

— Томе, ти хочеш бути вільний?

— Дасть бог, колись я стану вільний, пані, — відказав Том.

— Та ні, ти можеш стати вільний сьогодні! — з несподіваним запалом мовила Кассі. — Ходім!

Том вагався.

— Ходім! — мовила вона знову. — Іди зі мною! Він спить… міцно спить. Я підсипала йому в горілку снотворного зілля. Шкода, що не мала більше, бо тоді обійшлася б без тебе. Ходімо ж! Задні двері незамкнені, там є сокира, я поклала… Його кімната теж відчинена, я покажу тобі дорогу. Я б і сама все зробила, та в мене руки надто слабкі… Ходімо ж!

— Нізащо в світі, пані! — рішуче відказав Том, спиняючись і намагаючись удержати її, хоч вона й поривалася вперед.

— Але ж подумай про всіх цих нещасних! — сказала Кассі. — Ми могли б визволити їх, податися десь на мочарі, знайти там сухе місце й жити собі. Я чула, що таке вже не раз було. Хоч би як жити, а все ж краще, ніж тут.

— Ні! — твердо сказав Том. — Ні! Зло ніколи не породить добра. Та я краще відрубаю собі руку!

— Тоді я сама, — шарпнулася Кассі.

— О міс Кассі! — вигукнув Том, швидко заступаючи їй дорогу. — Бога ради, не занапащайте своєї душі! Нічого, крім лиха, з цього не буде. Ми повинні терпіти й чекати свого часу.

— Чекати! — мовила Кассі. — А хіба я не чекала? Чекала; аж поки в мене геть зболіло серце й скаламутився розум! Скільки горя він мені заподіяв! А чи не точить він кров з тебе самого?.. Ні, всі ті загублені душі волають про помсту! Настала його черга, і я таки випущу з нього кров!

— Ні, ні, ні! — вигукнув Том, хапаючи її за руки, аж посудомлені з люті. — Ні, бідна заблудла душе, ти не вчиниш цього! Молися богові, щоб він дав тобі силу перемогти себе!..

— Чи не казала я тобі, що мене переслідують демони зла? Не можу я молитися, Томе! Хотіла б, та не можу. Відтоді як продали моїх дітей, я ніколи більше не молилася. Я не можу молитися, можу тільки ненавидіти й проклинати!..

Кассі замовкла. З її понурених очей падали великі, важкі сльози.

Том якусь хвилю мовчки дивився на неї, тоді нерішуче сказав:

— Міс Кассі… Якби вам утекти звідси… якби таке можливе… то я радив би вам з Емелін спробувати…Тільки, звісно, так, щоб не пролити крові.

— А ти не підеш з нами, Томе?

— Ні, — відказав Том. — Був час, коли і я пішов би, але тепер залишуся серед цих нещасних і нестиму свій хрест до кінця. Ви — інша річ, вам усе це над силу, тож тікайте, якщо є змога.

— Я не знаю, куди звідси можна втекти, крім домовини, — сказала Кассі. — Кожна тварина, кожен птах знаходить собі якийсь притулок, навіть змії та крокодили грають свої лігва, тільки для нас ніде нема місця. І в найтемніших болотяних хащах нас винюхають і знайдуть їхні собаки. Всі і все проти нас, навіть тварини. То куди ж нам тікати?

Том мовчав.

Кассі не раз уже годинами обмірковувала всілякі плани втечі й один по одному відкидала їх як безнадійні чи нездійсненні. Та в цю мить у голові її сяйнув новий задум, такий простий і певний, що в ній ураз прокинулась надія.

— Томе, я спробую! — раптом мовила вона.

— Помагай вам боже! — сказав Том.

Розділ XXXIX

Хитромудра вигадка

Горище в домі Легрі, як і більшість горищ по всіх домах, являло собою велику пустку, вкриту порохом, запнуту павутинням і завалену всіляким непотребом. Багата родина, що жила в цьому домі за кращих його днів, свого часу придбала чимало розкішних меблів; частину їх вона забрала з собою, деякі й дотепер стояли занедбані в спустілих покоях, а решту позносили на горище. Там-таки лишилися й два величезні ящики, в яких привезли ті меблі. Крізь мутні, запорошені шибки маленького віконця ледь пробивалося тьмяне світло й лягало на стільці з високими спинками та припалі порохом столи, що знали колись іншу долю. Одне слово, то було темне, похмуре місце, що мимоволі навіювало думки про нечисту силу та привиди, а перекази, які ходили серед забобонних негрів, тільки додавали йому моторошної слави.

Років зо два тому там було замкнено на кілька тижнів одну негритянку, яка чимось не догодила Легрі. Що з нею сталося, сказати ми не можемо, та й самі негри про це лише догадувались, але відомо, що одного дня мертве тіло нещасної винесли з горища й поховали. Відтоді й пішли поголоски, що на старому горищі ніч у ніч лунають страшні прокльони, якесь гупання, тяжкий стогін і зойк. Ті балачки випадково почув Легрі й, посатанівши з