Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

Раніше у подібній ситуації Анрі вже разів двадцять щось би розбив чи потрощив — якусь вазу, меблі, скло чи прикрасу. А натомість він просто встав, вийшов і зачинив за собою двері спальні своєї дружини.

Проходячи коридором, він згадував види маєтку Сале­в’єр, які бачив кілька днів тому. З величезним, чудово відреставрованим фасадом. Майстри-садівники вже почали розбивати великий, вишуканий французький сад. Художники вже готувалися розписувати стелі в залах і спальнях, де незабаром відновлять ангелочків та дерев’яну різьбу.

Після послідовних ударів останніх кількох годин Анрі робив безуспішні спроби осмислити ці катаклізми. Але у нього нічого не виходило. Були лише слова, обрáзи, але все розпливалося.

Отак усе втратити — так само швидко, як і отримати? Він не міг цього осягнути.

І тільки опинившись у коридорі, він нарешті визнав, промовивши сам собі:

— Я — мрець.

Завдяки останнім надходженням банківський рахунок «Сувенір Патріотік» показав позитивне сальдо в кількості сто сімдесят тисяч франків. Альберт швидко це підрахував. Треба працювати обережно і не знімати гроші надто великими сумами. Але роботи було так багато, що інколи обіг коштів сягав по сім — вісім мільйонів за день. А каси, поповнюючись завдяки комерсантам та великим магазинам, інколи пропускали через себе щодня по п’ятсот тисяч франків (а то й більше).

З кінця червня Альберт не знаходив собі місця.

Уже зранку він почувався кепсько, а виснаження було таке, як після атаки німецьких позицій. На роботу він ішов майже в непритомному стані. Його би зовсім не здивувало, якби перед входом у банк вночі було встановлено ешафот, щоб скарати його на горло без суду, на очах у всього персоналу (на чолі з самим паном Перікуром).

Увесь день він ходив у туманному ступорі. Звуки доходили до нього з великою затримкою. Коли до нього говорили, то неначе пробивалися крізь стіну страху. Спантеличений Альберт дивився на всіх так, ніби з ножем хтось кидався на пожежу. «Га, що?» — завше були його перші слова (на це вже перестали звертати увагу).

Вранці він оформляв на рахунок «Сувенір Патріотік» перерахунки, які приходили напередодні. У своїй киплячій голові він намагався визначити суму, яку треба було перевести в готівку. А під час обідньої перерви, коли на касах мінялися працівники, він старався зняти готівку частками на кожній касі, крадькома виводячи підпис Жюля д’Епремона (він пояснював це тим, що клієнт буцімто приходив у банк в обідній час). Поступово знімаючи гроші, він запаковував купюрами свій портфель, який розбухав до кінця дня вчетверо супроти свого ранішнього об’єму.

Йдучи ввечері до дверей, оглядаючись на звертання колег чи на підозріливий погляд клієнта, він уже двічі обмочився, і довелося брати таксі, щоб хутко доїхати додому.

А іншого разу він визирав на вулицю, перед тим як вийти, ніби перевіряючи, чи не було встановлено на зупинці метро наряд поліції, — хто його знає...

У своєму портфелі (у такому його колеги зазвичай носили обіди) цього вечора Альберт запакував дев’яносто тисяч франків крупними купюрами. Чому не сто тисяч? — запитаєте ви. Може, через забобони? Та ні, геть не через те — просто такий собі жест. Так здавалось гарніше (нехай ця естетика і була бухгалтерською, але все ж таки була). Адже з такою сумою «Сувенір Патріотік» міг отримати вже мільйон плюс сто одинадцять тисяч франків. Для Альберта ота сума — сто одинадцять тисяч — виглядала дуже красиво. Це означало, що запакований Едуардом мінімум був набагато перевищений. Особисто для Альберта це був день перемоги. Це було 10-го. Він попросив у дирекції чотири дні оплачуваної відпустки з нагоди національного свята. Бо коли вранці 15 липня банк відкриється, вони уже будуть на кораблі по дорозі на Тріполі (це був його останній день у банку). Так само, як під час очікування перемир’я у 1918 році, вийти живим з цієї халепи для нього межувало з дивом. На його місці інший би себе відчув везунчиком. Але для Альберта небезпека ще не була пережита. День, коли він сяде на корабель у напрямку колоній, незабаром настане, а він все ще не міг у це повірити.

— До наступного тижня, пане Майяр!

— Га? Що? Е... так, добрий вечір!

Оскільки він ще був при тямі, а зразкова сума у мільйон не лише отримана, але й набагато перевищена, Альберт подумав: чи не слід би було поміняти квитки на поїзд та на корабель і хутко виїхати? Але це питання турбувало його ще більше, ніж інші.

Поїхати швидко, тут же, навіть якби це було можливо... А як же Поліна?

Сто разів він пробував з нею про це заговорити і стільки ж разів передумував. Поліна — чудова, з шовку ззовні та з оксамиту — зсередини, а яка розумниця! Але вона була проста дівчина (такі мають заскорузле мислення). Весілля у білому платті, квартира, троє, можливо, четверо дітей — от її планка. Якби це стосувалося лише його — спокійне, розмірене існування з Поліною та дітьми — Альберта б цілком задовольнило. Він би навіть хотів зберегти місце в банку. Але зараз він закінчений шахрай, а незабаром, з Божою поміччю, ще й стане шахраєм міжнародного рівня. Ця перспектива ніяк не поєднувалася з Поліною, дітьми, квартирою та кар’єрою бухгалтера. Залишався єдиний вихід: зізнатися їй у всьому і переконати поїхати разом з ним через три дні з мільйоном франків крупними купюрами у валізі (та спотвореним, як розбитий кавун, товаришем і купою французької поліції на хвості).

Правду кажучи, це — неможливо.

Чи їхати самому?

Питати поради в Едуарда — це те саме, що говорити зі стіною. Кінець кінцем, навіть безмежно прив’язавшись до нього, Альберт вважав Едуарда украй егоїстичним і мав на це вагомі причини.

Він заходив до нього через день (між тим, коли ховав гроші і