Читати книгу - "Маг"

ліжка й підчерев’ям доведу, що таки кохаю її… Чому б ні, хай пересвідчиться, що заради мене варто помучитися — і нині, і завжди. Я кілька разів заговорив про Афіни, однак Алісон відповідала так коротко й неохоче, що ці спроби видавалися геть смішними. Довелося замовкнути. Рожеве світло стало фіолетовим, невдовзі запала ніч.

Ми під’їхали до пірейського готелю, в якому я забронював ті самі номери. Алісон пішла нагору, а я відвіз авто до гаража. Повертаючись, побачив торговку квітами й купив у неї дюжину гвоздик. Підійшов під двері Алісон і постукав. Довелося зробити це тричі, поки вона відчинила. Очі в сльозах.

— Я тобі квіти приніс.

— Не хочу я твоїх вонючих квітів.

— Послухай, Алісон, це ж не кінець світу.

— Так, це тільки кінець наших амурів.

Запала мовчанка.

— То ти мене не впустиш? — спитав я.

— Якого дідька?

Вона стояла, тримаючи прочинені двері, за якими панувала темнота. На набряклому від плачу обличчі застиг вираз невблаганности й страждання.

— Дозволь зайти й поговорити з тобою.

— Ні.

— Я тебе прошу.

— Йди геть.

Я пропхався силоміць і зачинив за собою двері. Спершись на стіну, Алісон втупилася в мене. З вулиці падало світло, було видно її очі. Я простягнув букет. Вихопивши його з руки, вона підійшла до вікна й жбурнула в пітьму ці рожеві пелюстки й зелені стеблини. Стояла на місці й не оберталася.

— Ота пригода на віллі… — обізвався я. — Не можу від неї відмовитися. Це ж все одно, що прочитати книжку тільки до половини й викинути її на смітник.

— Замість неї викидаєш мене.

Підійшовши ззаду, я спробував обняти Алісон, але вона сердито вирвалася.

— Відчепися на фіґ. Згинь звідси.

Я сів на ліжко й закурив. Динамік у кафе на вулиці монотонно бринів македонською народною мелодією. Нас обох оповив якийсь дивний кокон і відгороджував від цього звуку, від усього навколишнього світу.

— Їдучи до Афін, я знав, що не треба з тобою бачитися. Весь перший вечір, весь учорашній день я вперто й наполегливо товк собі в голову, що вже нічого особливого до тебе не відчуваю. Не вдалося. Тому-то я все розповів. Так недоречно. Так невчасно. — Здавалося, Алісон не слухає, і я виклав останнього козиря. — Розказав, а міг би й сидіти тихо. Міг би й далі водити тебе за ніс.

— Я не з тих, кого вдається водити за ніс.

— Послухай…

— А що це за вираз — «нічого особливого»? — Я не відповів. — Хай йому біс, та ти так сахаєшся від кохання, що й боїшся навіть словом його згадати.

— Я не знаю, що воно означає.

Алісон обернулася.

— То я тобі розтлумачу. Кохання — це не тільки те, про що я тобі якось написала. Не тільки простувати вулицею й не озиратися. Кохання — це коли вдаєш, що йдеш на роботу, а тоді їдеш на вокзал «Вікторія». Щоб насамкінець зробити тобі сюрприз, востаннє поцілувати, востаннє… ет, тепер це все одно. І раптом я побачила, як ти купуєш журнали на дорогу. Того ранку мене б ніщо не змогло розвеселити. А ти сміявся. Ані тобі в дупі не свербіло, стояв біля носильника й сміявся. Ось тоді я втямила, що таке кохання. Це коли бачиш, як той, без кого не можеш жити, дуже щасливий, що тебе позбувся.

— Але чому ти не…

— Знаєш, що я зробила? Поплентала додому. І весь той клятий день лежала калачиком у нашій постелі. Не через те, що кохала тебе. Через те, що мало не здуріла від злости й сорому, що закохалася в такого, як ти.

— Я ж не знав.

Алісон відвернулася.

— «Я ж не знав». Господи! — У повітрі нависала лють, як наелектризована грозова хмара. — Ще одне. Ти гадаєш, що кохання — це секс. Дозволь тобі щось сказати. Якби мені йшлося тільки про секс, то я б тебе послала під три чорти зразу ж після першої ночі.

— Вибачай, що не догодив.

Зиркнувши на мене, вона зітхнула й гірко всміхнулася.

— Боже мій, хлопчик образився. Ніяк не втямить простої речі. Я ж покохала тебе за те, що ти — це ти, а не за твого недолугого пісюна. — Алісон знову задивилась у ніч. — Зрештою, в ліжку ти нормальний. Ось тільки не…

Змовкла.

— Не найкращий із твоїх коханців.

— Тільки б того лиха. — Спершись на спинку ліжка, вона дивилася на мене згори. — Як бачу, ти сліпий. Навіть не бачиш, що зовсім не кохаєш мене. Не бачиш себе — гидотного самозакоханого негідника, який не може й припустити, що він у чомусь та нездарний. Завжди в усьому вважаєш себе першосортним. Тому-то, Ніко, ніяка сила тебе не зранить. Не досягне до глибини душі. Ти так налаштувався в житті, що тебе ніщо не зачіпає. Хоч що наробиш — одне кажеш: «Так сталось, я не винен». Ти завжди у виграші. Завжди можеш знайти собі нову пригоду. Свіжі шури-мури.

— Ти завжди все перекручуєш…

— Перекручую! Ісусе святий, чиє б гарчало, а чиє мовчало. Та