Читати книгу - "Юнаки з вогненної печі"

— Маєш рацію,— сказав я.— Але ж, Ларисо! Я знав, що мають бути арешти. І спеціально приїжджав Славка, його дядька й Артура попередити.

— Артур думав, що це ти з переляку. А звідки знав?

— Ну, це вже неважливо,— мовив ухильно.— Сама маєш розуміти...

— Не довіряєш? Зрештою, ти мені ніколи не довіряв.

— Довіряю, Ларисо. Але розумніше дещо не знати, ніж потім ховати в собі.

— Ти розумний,— протягла Лариса.— Через це ти на волі, а він у тюрязі.

— Хотіла б, щоб і я був у тюрязі?

— Ну, тоді я зовсім збожеволіла б,— сказала Лариса.— А так знаю, що хоч ти розумний, бо Артур розумний бував не завжди. Часто його ніби заклинювало.

— Що значить заклинювало, Ларисо? — спитав я.

— Бував упертий і нерозумний.

— А тебе викликали?

— Ну, я ж дурочка,— мовила Лариса.— А з дурочки що візьмеш?

— А як було з обшуком?

— Прийшли, перерили все. Через це мої предки так скаженіють. О, я тепер під невсипущим оком. Кожен вихід контролюється, батько навіть стежить за мною, як шпигун. По-моєму, він і тепер за нами стежить. А загалом, ти даремно на нього маєш зуба. Він добрий і розумний, але мама його не любить.

— Чи ж донощики можуть бути добрими людьми? — спитав я.

— А коли він у них на гачку? Характеру ж не має. Боїться за сім’ю, бо любить нас.

— Не знаю, Ларисо,— сказав я, подумавши.— Може, й маєш рацію. Хай життя його судить.

— Думаєш, життя судить? Колись казали, що судить Бог, але тепер цей суд відмінено.

— Не знаю, Ларисо,— повторив я.— Поки що судять нас.

— Ну, тебе й мене не судять.

— Судять, Ларисо. Але кожного по-своєму. Пам’ятаєш мою кочегарку? Отож усіх нас укинуто в палахкотючу піч, хоч один потрапляє у більший вогонь, а інший у менший. Одного палить вогонь видимий, а другого невидимий. Один згоряє в попіл, а другий ходить по землі ніби цілий, але має спопелілу душу й думку.

— Ну, ти заговорив щось сумно. Не чула від тебе такого.

— Бо думав про це — не говорив.

— Чому ж не говорив?

— Хотів вірити, що це не так.

— І я кинута в ту піч?

— Всі, хто думає,— сказав я.— Всі, хто не є в цьому світі стандартний. І не хоче ним бути.

— А ті стандартні?

— Тих нема потреби кидати у піч, вони кинули в неї себе самі. Ходять, живуть, жують, працюють, дивляться кіна й телевізори, дивляться футбол чи грають у шахи й доміно, але душа й думки в них із попелу.

— Мені не подобається, що ти так говориш. Розумний не повинен такого казати.

— Вибач, Ларисо. Душа в мене плаче. Але я не вважаю, що Артура судять, а мене ні. Всі ми на суді нечестивих.

— Ходім,— сказала Лариса.— Ти панікуєш. І мені це не подобається.

Ми вийшли. На дворі було холодно, здається, ще холодніше, як раніше, ніби чай та тепло нас не зігріли, а ще більше забрали тепла.

— Я його побачила,— сказала Лариса.

— Кого?

— Батька. Він, бідолашний, такий, що скрізь його видно.

— Не звертай уваги. Так йому буде легше.

— Але те, що побачив мене з тобою,— біда! Тепер у мене буде вдома грім та блискавка. Але я їх знову настрахаю. Може, навіть на день-два приїду до тебе. Знайдеш, де мені переночувати?

— Знайду,— сказав я.— Але ліпше цього не роби?

— Але я не витримаю!

— Коли не витримаєш, приїжджай,— сказав я просто.— Щось придумаємо.

— Дякую. Ти справжній друг. Шкода, що я тебе не змогла полюбити.

— Мені теж шкода, Ларисо,— сокровенно сказав я.

Ми підійшли до приміщення суду. Кінця й краю йому не було; Люда стояла синя й переминалася з ноги на ногу. Артурових батьків впустили в коридор, а Люда лишилася надворі. До речі, ми даремно про неї критично думали, очевидно, це було із ревнощів. Була вона відважна й віддана і, здається, по-справжньому Славка любила. Щастя, що