Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

Ніхто не наважується нанести перший удар, перший замах, вигукнути перший бойовий клич.

Їх принесло сюди закляттям, створеним у Суронжі Золотою. Воно обв’язало їх чарами. Значить, Золота десь поруч. І він у небезпеці… Ет, якби ж він знав ці чари раніше і зв’язав ними ще й Дзеванну…

Рутенія пошукала Золоту очима. Погляд натикався лише на оголені леза, чорну шкіру, холодні обладунки, порожні й безжальні очі.

Західний вітер приніс чорну хмару й гострий, болючий сніг. Руки замерзли, щоб їх зігріти, Рутенія ворухнула барткою.

Воїни сприйняли це як початок бою…

Спина до спини, плече до плеча, зброя до зброї. Бартка літала, мов метелик над квітковим полем, от тільки пив цей метелик не нектар, а кров. Чорну кров Чорних Вершників… У другій руці виблискувала легка шабля, прихоплена у зброярні.

Удар, блок, відступ, удар, кров, чавкіт прохромлених нутрощів, удар шаблею, ще один удар сокирою, хрускіт розрубаних ребер, ухилитися, нагнутися, підстрибнути, не даючи порубати ноги, й сокирою по спині, сокира застрягла у хребті, треба витягти, не вдається, ага, помітили, посунули знову, рубонути шаблею по клятій спині, вирубуючи бартку з кістки, як із дерев'яної колоди, так, вдалося, удар, ще удар, злякалися? То ось вам ще! Кров, кров, кров! Упав злидень, на нього падає меч, підставити шаблю, крутнутися, полоснути по шиї барткою, якраз між шоломом і нагрудником, струмені крові, мов фонтани, красиво, внизу все червоне, ще удар, стати вихором, стати несамовитою, стати відьмою, стати… відьмою…

Вже не до таємничості! І Рутенія ще сильніше закрутилась у битві, звільняючи місце для чарів. Вона по-звірячому завила, закричала, загарчала… І нападники відступили, спинились на мить. Цього виявилось достатньо.

Відьма розкинула руки, повернула їх долонями до неба, і закричала:

Сила небесная, сила земная, сила повітря і сила води, Сила залізная, сила камінная, сила крилата, До мене прийди. Сила, завихрюйся! Сила, підкорюйся! Сила, до мене прилинь, захисти! Сила всесильная, вихром скрутись, Ворога мого здолай і вернись, Туди, звідки вийшла, і далі чекай!

Вітер завив, сніг загус. Навколо Рутенії закрутилося біле сяйво, за мить її закрив вихор.

— Вихор Сили! — пролетів полем крик. — Відходимо…

Крик потонув у лементі. Воїни кинулися навтьоки. Вихор зрушив з місця. Він носився по полю й косив ворогів, як траву. За кілька хвилин про битву нагадували лише мертві тіла.

Відьма спинилася. Вихор гойднувся. Вороги щезли. Втекли. Але де Золота? За стінами…

— Рутеніє! — крикнув Віт.

Озирнулася — в небо піднімалися три чорні вихори.

Її вихор рвався у бій. Але це були не прості вояки — відьмаки. Сильні. Досвідчені. Не виснажені бійкою і кружлянням по Ахрумановому замку. Озирнулася ще раз.

Чугайстер, Бось і Боримисл стали трикутником круг неї, Віт дістав з-за пояса гілку-оберіг. Підкинув у повітря, спрямував на неї палицю і прошепотів:

Сила є в землі, сила є у сонця, Сила є у нас, — Як земля і сонце Віддають свою силу нам, Так і ми віддаємо Свою силу тобі!

Гілка здійнялася й, подолавши Вихор, торкнулася відьминих рук. Та взяла гілку. Враз від неї висоталися золоті павутинки і полетіли до трьох друзів. Павутинки торкнулися їхніх тіл і в тієї ж миті відчула себе повною сил.

Світло, радісно! Сміятися в лице Ахруману і всім його посіпакам разом узятим! Вгатити сокирою межи очі тим трьом відьмакам, усім одразу! Хотілося…

Чорні Вихори ворухнулися, і повіяло холодом. Рутенія подалася назустріч правому Вихору. Відчула, як провалюється