Читати книгу - "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"

його вийняв, щоб і собі перечитати й дописати епілога.

Дописавши "Історію Русів", я більше за складання творів не брався, бо висловився в своїх двох писаннях, здається, цілком. Але "Історія Русів", пущена у світ через переписування – анонімна, бо про її авторство знав тільки один Степан Ширай, а той умів тримати язика на припоні. Ця моя, спільно з братом, праця, як оповідав мені пан Степан залюбки читається й переписується нашим малоросійським панством. Отже, цей твір ніби відірвався від мене і почав жити самостійним життям. Знаю, що слави у світі за свої писання я не здобуду, зрештою, її й не шукаю – обов’язка ж свого виконав.

На закінчення оповім таке. Раз на рік, у довільний час, відчиняю склепа, де поховані найближчі до мене люди: дід, баба, дядьки із жінками, батьки мої, діти, які не сягли зрілого віку, з метою провітрити його. Хоч чиню це не тільки для того. Сідаю на спеціально поставленого ослінця і ніби поринаю у хвилі минулого. Ні, не бачу при тому жодних виджень, не маю жодного спілкування із духами покійних, не суджу їх і не хвалю, а тільки відчуваю їхню незриму присутність. Не відаю, чи вони схвалили б мою родинну хроніку, як не схвалили її живі представники роду нашого, брат Іван і сестра Варвара, – можливо, мав рацію Іван Михайлович, коли казав, що кожна правда перепускається через живі очі, отже стає суб’єктивна і хто зна, чи можна їй довіряти. Але відаю й інше: коли правда не ховається в серці, а перепускається через кров людини та сумління її, вона виходить на дорогу, а "на дорозі життя, – як сказано у Приповістях, – є життя, і на стежці його нема смерті". Отож, у міру сили своєї, розуму, при контролі сумління, а не страху, своє "я" спробував вивести на шлях життя. Відтак можу сюди із спокоєм душевним спуститися, сюди, де пахне тліном, де позавмирали й причаєно дишуть тіні зникомі, і прийняти їх у своє почуття. Можливо, відчуваю при тому смуток, але він прекрасний, тож відчуваю його із особливим утоненням. Відтак думаю, що життя твориться тінями зникомими, але воно саме не є тінь зникома, тож без тих тіней зникомих його й не було б. Коли ж так, то й тіні зникомі несуть на штандартах своїх знаки вічності, а це ж чи не втіха для нашого розуму?

І ще одне. В часи пригніти чи душевного сум’яття, маю чудову забавку, а може, це не забавка, а засіб звільнення. Прокидаюся вночі, виходжу на горище, сідаю у крісло і дивлюся через астрономічну руру в небо. І воно наближається до мене, а я до нього. Відтак відчуваю, що в дивний, може, метафізичний спосіб, з’єднуюсь із ним. У такий спосіб і виходжу на розмову віч-на-віч із Богом. У ній немає слів, запитань, відповідей, і це не молитва, тобто не прохання, це сеанс екстатичного одкриття. Наповнююся невимовним світляним етером, який засіває мене, як засівається сівачем нива, і відчуваю у душі особливий трепет. Але це не жах і не страх, що їх відчував батько, це не жаль і не плач, – це музика, але музика, яка, народившись у душі, з неї не виходить у вигляді звуків, хай і найдосконаліших і найпрекрасніших. Ця музика вища відтворення, бо його не потребує. Тож увіч відчуваю: пригніта розчиняється в цьому світлі, а душевне сум’яття зникає, розстаючи, як лід і сніг під гарячим сонцем. Чітко усвідомлюю й мізерність власну, і недосконалість, і що й при житті я – тінь зникома, але й це мене не жахає. Нехай закопав я власні писання, які створив з допомогою даного мені Богом таланту, але самого таланту не закопав – використав його, як тільки вмів та міг. Принаймні до мене доходять чутки, що моя з братом "Історія Русів" з величезним ентузіазмом читається й переписується, а отже, викопується із землі, що вона будить чесні розуми та світлі душі, але все це відбувається вже поза мною. Ось чому не маю страху перед безмежністю, яка є ніщо, а водночас усе. Бо переконаний: не тільки сприймаю її, але й вона мене, а коли так, то в світі стає трохи менше ніщо, а більше того, що складає усе.

Отже, я також потрібний став для чогось, тож можу з подячністю сприймати того великого дара, яким наділений – здатністю вести отакі безмовні діалоги з небом, відтак знову й знову шепчу оту Овідієву фразу: "Все змінюється, але нічого не гине". І щиродушно приймаю у душу мир, котрий завжди вищий будь-якого розуму…

ПРИМІТКИ

1

Коронне військо Річі Посполитої – наймане королівське військо, утримуване на спеціального податка – кварту, від чого звалося ще "кварціяльне".

2

Папроцький і Бєльський – польські історики. Папроцький Бартош (бл.1543-1614) – автор праці "Герби рицарства польського" (1584); Бєльський Мартин (1495-1575) – польський хроніст, також автор книжок "Життєпис філософів" (1535) та "Рицарська справа" (1569).

3

"Гербар Польський" – йдеться про працю Б.Папроцького "Герби рицарства Польського".

4

Естляндія – Естонія, перейшла від шведів у володіння Росії в 1721 р. за Нітштатським миром, відтак там стояло російське окупаційне військо; тут утворено Естляндську губернію.

5

Гадання на Біблії – спеціальна форма гадання, поширена у XVII – поч. XIX ст.

6

Рубан Василь (1742-1795)- історик та видавець, видав "Короткі географічні та історичні відомості про Малу Росію" (СПБ, 1773) та "Короткий літопис Малої Росії" невідомого автора з доповненнями О.Безбородька. (СПБ, 1777).

7

Не знаю чийого авторства – очевидно, йдеться про XIV-у пісню "Саду божественних пісень" Г.Сковороди, де алегорично говориться про падіння Козацької держави.

8

Війни за Олександра Павловича – йдеться про участь царя Олександра І в коаліційних європейських війнах проти Наполеона в 1805-1807 і 1813-1814 рр. Вітчизняна – це російсько-французька війна 1812 р. За цього царя завойовано Грузію (1801-1810), Фінляндію (1809), Бесарабію (1812), Азербайжан (1813).

9

Генерал-пробощ – старший військовий священик, інфулат – прелат, із правом носити митру.

10

Кадетські корпуси – у тодішній Росії – закриті дворянські навчальні заклади, в яких готували дітей до служби в царській армії. Перший Кадетський корпус був у Петербурзі, загалом кадетські корпуси існували до 1918 року майже по всіх великих містах Росії.

11

Юрій Всеволодович (1187-1240) – князь володимирський.

12

Андрій Боголюбський (1111-1174) – князь володимиро-суздальський – у 1157-1174 роках.