Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

ковпак. Ці штани. І поверх халат. Я збрехала б, що ти був зі мною в обидва ті страшні вечори, збрехала б, незважаючи ні на що, але я ніколи...— вона глибоко вдихнула повітря й нахилилася до обличчя брата.— Ніколи не пробачу тобі Фелікса. Ти не зрозумієш, що я до нього відчувала...

Ніхто не наважувався навіть поворухнутись. Альберт витягнувся, немов струна, і невідривно дивився в обличчя сестри. Юліана, кілька разів хитнувшись, закотила очі й, наче лялька, впала на диван. Свенсон кинувся до неї, проте більше ніхто не зрушив з місця.

— Карпенку,— гукнув Бридж-Паркер.— Спакуйте речовий доказ для експертизи!

Поліціянт забрав штани Альберта зі столу.

Данило з Агнесою перезирнулися. Зараз або ніколи.

— Але це ще не все,— посміхнувся Данило.— Я знаю, хто вбив Августа Яблонського.

Поліцмейстер вирячив блідо-блакитні очі.

— Август Яблонський загинув,— швидко провадив Данило,— бо дізнався, що на обов’язковому міському проекті має розробити вбивчий газ для Російської Імперії. Мій дядько хотів розповісти про це містянам, і Юміт Оздемір віддав наказ на його знищення. Вибух не був випадковістю, й у мене є цьому докази.

— Боже...— прошепотіла самими вустами Агнеса.

Поліціянти наче заклякли на своїх місцях. Данило дістав теку з документами Марсело Мотти й поклав на столик перед поліцмейстером.

— Маю припущення, Олекса Чорний так само заважав співробітництву Оздеміра з Росією, тому він також мертвий,— додав Данило.

Цієї миті у вікні з’явився силует. Усі присутні обернулися. На підвіконні, тримаючись за відчинену раму, стояв Давид. Поліціянти одночасно здригнулися, помітивши на його щоці тавро вигнанця.

— «Акули» сунуть сюди. Ми от-от втратимо передавальний пункт!

Лідер вигнанців зістрибнув з вікна та зник з очей, ще поліціянти не встигли вихопити револьвери. Раптом Альберт зірвався зі свого місця. Секундної паузи через раптову з’яву Давида наймолодшому Яблонському вистачило, щоб намацати револьвер Тео, що весь цей час лежав поруч з диваном.

— Ані руш! — крикнув він.— Ані руш, бо я стрілятиму!

Бридж-Паркер завмер, його рука зупинилася біля поли піджака, за якою ховалася зброя. Дівчата зойкнули. Альберт переводив цівку з людини на людину, його очі горіли вже не переляком і гіркотою, а дикою, божевільною ненавистю. Він був готовий натиснути на спусковий гачок. І зробити це стільки разів, скільки буде потрібно.

В коридорі почувся тупіт. У вітальню влетів поліціянт, який виводив Тео. Хлопець перестрибнув через спинку дивана й кинувся до Альберта. Данило схопив за руку Агнесу й шарпнув до себе, вони впали за крісло в той самий момент, коли будинком прокотився грім першого пострілу. Тіло поліціянта звалилося на підлогу, Данило встиг побачити мляво розкинуті в боки руки. Його револьвер опинився поруч, і Данило схопив його.

Цієї миті Бридж-Паркер нарешті отямився, і в кімнаті запанував хаос: поліцмейстер і другий поліціянт кинулися до Альберта, Беата забилася в куток й істерично верещала, Свенсон намагався стягнути з дивана непритомну Юліану.

— Швидше! — Данило стиснув руку Агнеси й потягнув її до виходу.— До моєї кімнати!

За вікном чулися крики й постріли. У вітальні ще раз гримнуло.

Данило обернувся тільки на сходах: закривавлений Бридж-Паркер відчайдушно боровся з Альбертом посеред вітальні. Вистрелити? Данило завагався: противники були так близько, що він міг промахнутися. Тієї миті молодший Яблонський шмигнув під лікоть поліціянта й звільнився від опонента.

— Стій!!! — заревів той і метнувся до сходів.— Не втечеш!

Тепер секунди клацали з приголомшливою швидкістю.

Агнеса перечіплюється на мармуровій сходинці й мало не скочується вниз. Данило одним рухом витягає її на горішній майданчик. Ще один постріл — навздогін Альберту стріляє поліцмейстер. Куля дзвінко б’є по мармуровому поруччю. Втікачі влітають у кімнату Едварда, й Агнеса зачиняє двері. Данило штовхає крісло, щоб заблокувати ручку. В коридорі чутно звуки боротьби й галас, галас, галас...

— Що робити?! — схлипнула Агнеса.— Може, у вікно?

Данило похитав головою і почав озиратися. Ну, саме тут, тут вона має бути! Де ж? Де ця бісова пляма?! За дверима хтось гарчав, клямка ходила ходором.

— Перекрийте виходи!

Це у дворі. Данило піймав зацькований, сповнений відчаю Агнесин погляд і завмер. Вони вже тут. Це «акули». Данило уявив, як до маєтку вдираються страхітливі істоти в шоломах з витягнутими мордами. Вигнанці програли бій, з невеликого Давидового загону, певно, вже нікого не лишилося. Бліде світло сонця повільно перетворилося на тінь. Десь угорі чувся різкий огидний свист газових моторів і бряжчання. Данило визирнув у вікно. Високо над маєтком зависнув чорний дирижабль з голчастими «плавцями», з нього на тросі спускалася клітка з «акулами».

Якби він умів стріляти, як Тео... Данило повернувся до центру кімнати. Агнеса перелякано припала до нього.

— Нам нікуди звідси дітися...— прошепотіла вона.

— Де ж цей клятий портал...

Клямка дверей перестала торохкотіти, і на мить стало неймовірно тихо. Потім глуху, страхітливу тишу розрізав черговий постріл.

Данило не одразу зрозумів, що сталося. Агнеса сіпнулася в його руках, її пронизливо-зелені очі раптом розплющилися й оскляніли. Губи розкрилися, вона хотіла щось промовити, але не змогла навіть видихнути. Данило відчув щось гаряче й липке на своїх руках. Він подивився на свої долоні й остовпів.

Кров. Багато, багато крові. Дівчина глухо застогнала, її голова схилилася назад.

— Ні! — Данило обережно опустив її на підлогу.— Ні, Агнесо! Ні!!! Дивись на мене!

Її повіки опустилися, вона вже не ворушилася. Позаду почувся дзенькіт розбитого скла — на підвіконні стояв чоловік у шкіряному скафандрі зі срібними шевронами у формі плавців на рукавах. Цівки багатоствольного револьвера були спрямовані в їхній бік.

— Ані руш!

Це кінець. Данило стиснув мляву руку Агнеси.

Якби портал відкрився, то був би просто в нього за спиною.

Проте пляма не з’являлася.

Клятий Леобург жадав нової крові.

Розділ 17

Новий шлях

Крок. Ще крок. Легкий скрегіт.

Федя не одразу зрозумів: сниться йому це чи відбувається насправді. Він підвів голову й дослухався до звуків.

Рипнуло. Десь повільно відчиняються двері. Протяг?

Ні, це не протяг. Тут хтось є.

І це не Джекі, яка тихо спить, упершись чолом йому в груди.

Він нахилився до неї й торкнувся губами її скроні. Дівчина щось пробурмотіла крізь сон і відмахнулася.

— Женю, прокидайся,— прошепотів він їй на вухо.— Не лякайся, будь ласка. У нас, схоже, гості.

Джекі підскочила на місці навіть не від того, що він сказав, а тому, що прокинулася поруч з ним. Її вії затріпотіли, кілька секунд вона здивованим поглядом вдивлялася