Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

ставить на стіл порожній келишок і потирає руки, щоб додати собі енергії.

— Пробачте, мушу йти приглянути за собаками. Фемка чекає цуценят. Злигалася з тим священничим кудланем, а тепер цуценят доведеться потопити…

— Я тобі дам потопити. Навіть не думай, дорогий муже. Побачиш: вони будуть красиві, як наша Акана, і кмітливі, як гончак.

— Тоді будь такою ласкавою зайнятися цим виводком. Я з ними не цяцькатимуся, — каже Коссаковський, трохи ображений, що дружина так безцеремонно з ним розмовляє при чужих.

— Я займуся, — зненацька каже Аґнєшка і заходиться рум’янцем. — Прошу ласкавого пана зачекати з вироком.

— Ну, хіба що панна Аґнєшка просить… — галантно підлещується Коссаковський.

— Йди вже… — бурчить під ніс каштелянова, і її чоловік зникає у дверях, не закінчивши речення.

— Я вже звертався до нового єпископа Лубєнського, — продовжує Молівда. — Їх більше, ніж вам усім здається. У Копичинцях, Надвірній… А в Рогатині, Буську та Глинній їх уже більшість. Якби ми були мудрими, прийняли б їх.

— До Солтика треба знайти підхід. Він уміє діяти, хоч свій інтерес пильнує. Євреїв не любить, безперестанку з ними гиркається. Скільки вони можуть дати?

Молівда мовчить, вагається.

— Багато.

— Багато — це досить, щоб викупити заставлені єпископські клейноди?

— Це як? — сахається Молівда.

— Він знову заставив їх у лихваря. В нього постійні картярські борги.

— Може, й вистачить, не знаю. Мушу запитати. Можливо, ми зустрілися б усі разом: вони, єпископ, ти, велебна пані, і я.

— Солтик тепер придивляється до краківського єпископства, бо тамтешній єпископ при смерті.

Катажина встає і випростує поперед себе руки, немов потягуючись. Чути, як у долонях хрускотять суглоби. Аґнєшка дивиться на неї стривожено.

— Вибач, дорогий, це бубни старості грають у моїх кістках, — широко всміхається вона. — Скажи мені, у що вони вірять? Чи правда, що вони католики лише на поверхні, а в глибині душі лишаються євреями? Так каже Пікульський…

Молівда зручніше всідається.

— Релігія отих традиційних євреїв полягає в тому, щоб триматися законів Тори, жити згідно з давніми звичаями. Вони не вірять у жодні осяяння, пророки приходили давно, а тепер час чекати Месію. Їхній Бог більше їм не являється, він замовк. А ті інші, сабсацвіанці, навпаки, кажуть, що ми живемо в месіанські часи і довкола нас повно знаків, які провіщають прихід Месії. Перший Месія вже прийшов, ним був Шабтай. Після нього був другий, Барухія. А тепер має прийти третій…

— Каже Пікульський, що подейкують, ніби то має бути жінка…

— Зізнаюся тобі, велебна пані, що мене не надто обходить, у що вони вірять. Мене гризе, що до них ставляться, як до паршивих псів. Якщо ти багатий, то й шани можеш домогтися — як отой радник Брюля, — але якщо не маєш гроша за душею, то живеш усіма зневажений. Козаки вважають їх гіршими за собак. Ніде у світі я такого не бачив. Був у Туреччині — там у них більше прав, ніж у нас.

— Ну, то й перейшли на іслам, — саркастично додає Коссаковська.

— У Польщі інакше. Гляньте, дорога кузино: Польща — то країна, де релігійної свободи і релігійної ненависті порівну. З одного боку, євреї можуть тут сповідувати свою віру, як хочуть, мають свої свободи й суди. З другого боку, ненависть до них така глибока, що саме слово «жид» — то лайка, і добрі християни ним обзивають одне одного.

— Правду кажеш. І те, і те є наслідком наших лінощів і темноти, а не якоїсь вродженої злості.

— Кожен так себе виправдовує. Легше бути дурним і лінивим, ніж злим. Якщо ти носа не вистромлюєш зі свого хутора, свято віриш у те, що каже недовчений ксьондз, читаєш по складах, та й то лише календарі, то легко віриш у всіляку бридню й нісенітниці. Ось як-от світлої пам’яті єпископ Дембовський, який з «Новими Атенами» носився, наче з писаною торбою.

Коссаковська здивовано на нього дивиться.

— Чому це ти за ксьондза Хмельовського вчепився і його «Атени»? Всі їх читають. Це — наш silva rerum[121]. Книжок не займай. Книги самі собою не винні.

Молівда знічено замовкає. Коссаковська ж продовжує:

— Скажу тобі так: євреї, на мою думку, — то єдині корисні тут люди. Бо пани нічого не знають і знати нічого не бажають. Їм би лише розваги. Але ж ці твої єврейські єретики землі хочуть!

— В Туреччині вони теж так оселяються. Все Джурджу, Відин, Русе, пів Бухареста, грецькі Салоніки — то все вони… Торгують там, живуть собі спокійно.

— …якщо в іслам перейдуть. Це правда?

— Пані, вони готові охреститися.

Коссаковська спирається на лікті й нахиляється до Молівди, як чоловік, пильно дивлячись йому в очі.

— Хто ти такий, Молівдо?

Молівда відповідає, не змигнувши оком.

— Я — їхній перекладач.

— Це правда, що ти був у старовірів?

— Правда. Я того не соромлюся і не відрікаюся. Зрештою, то й не були старовіри. Але яка різниця?

— А така, що всі ви, єретики, одним миром мазані.

— Багато є шляхів до Бога, не нам про те судити.

— А кому ж, як не нам? Є шляхи, а є бездоріжжя.

— То поможи ж мені, вельможна пані, знайти істинний шлях.

Коссаковська відкидається на спинку крісла і широко всміхається. Встає, підходить до нього впритул і бере під руку.

— А як же гріх адамітів? — стишує вона голос і дивиться на Аґнєшку, а та, сторожка, наче миша, вже витягла шию і слухає. — Кажуть, що ті їхні практики нічого спільного з християнством не мають.

Катажина обережно поправляє хустинку, що прикриває її декольте.

— І що воно взагалі таке, той гріх адамітів? Поясни мені, мій освічений кузене.

— Він — усе, що не поміщається в головах тих, хто так каже.

Молівда вирушає в дорогу і спостерігає за королівством волоцюг

Відколи Молівда повернувся на батьківщину, все йому здається чужим і незвичним. Він не був тут багато років, а пам’ять у нього коротка й примхлива: не так він усе це запам’ятав. Найбільше дивують його довколишня сірява та далекий обрій. А ще світло — м’якше, ніж на Півдні. Печальне польське світло. Воно навіює меланхолію.

Спершу зі Львова до Любліна він їде закритим екіпажем, але далі вирішує взяти коня — так йому краще, ніж у задушливій тряській коробці.

Тільки-но він виїхав за міські рогатки Любліна, як йому здається, ніби він потрапив до якоїсь іншої країни, іншого космосу, в якому люди перестають бути планетами, що тримаються своїх орбіт — довкола ринку, дому, поля, майстерні, — а перетворюються на мандрівні вогники.

Це ті вільні люди, про яких Молівді розповідав Нахман і