Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

Ні, я промовляю від свого імені. Голосом, який ви чуєте. Іншого в мене немає. Чи приїхала б я на Майдан, знаючи, як усе закрутилося? Безумовно.

Ще як наближався до станції «Харківська» і потім у метро йому на якусь мить здалося, що нічого не відбувається і він марно приїхав сюди, збитий з пантелику стрічками новин, соціальними мережами, світлинами і відеосюжетами, що мовби снували паралельну дійсність. Наче сплутав країну, а може — місто.

Йому раптом закортіло роздивитись столицю держави, в якій народився; вони народилися одночасно, того самого року, він і країна, того самого місяця, розминувшись на кілька днів, — пологи, в яких народжувалась, пройшли безпроблемно, болюче настало згодом, наростаючи поступово, наче вспадкований вірус, коли дитина була плодом у лоні й живилася через пуповину, що єднала її з матірʼю в один організм; вірус почав виявляти себе, безперешкодно розмножуючись і призводячи до розладів та ускладнень. Щойно зараз, на висоті одинадцять кілометрів, рвалася пуповина, що звʼязувала його з тією, яка дала йому життя, — саме тоді, коли вертався на рідну землю. Він не сумнівався, що вчинив правильно, й одночасно розумів, завдавши їй щось більше, ніж звичайного клопоту імпульсивного хлопчака. Мусив, однак, вийти з дилеми, розрубати гордіїв вузол, пройти крізь це, як літак крізь смугу турбулентності. Воно і було дорослішанням — першим у його житті по-справжньому самостійним рішенням.

Довкола нього панувала рутинність, до тієї пори він ніколи не стикався з нею такою і, відповідно, не мав про неї достатнього уявлення. В нього збереглися уривчасті спогади про місто, де ступив перші кроки асфальтом з високими бордюрами, мов берегами, обабіч яких цвіли кущі: воно лежало далеко звідси острівцем в розпорошеному архіпелазі, проте здавалось йому таким самим, принаймні дуже подібним, лише меншим — суттєво меншим, дарма що значилося обласним центром, але якраз тому, що меншим, затишнішим. Всі міста чимось подібні, однак то була схожість іншого сорту, то були такі самі будинки, такі самі квартали і той самий вогкий та бентежний подих чогось, що годі означити; над чим ще не було зіткано мережива слів.

Спогади відклалися в ньому, проте не так, як напластовується місто на місто, нове на старе і так упродовж сторіч, від найдавніших поселень, наче все те, що було колись, давно, дуже давно і зовсім недавно, утворювало основу теперішності.

Спогади снувалися паралельно, окремішніми фрагментами, він пробував злучити їх, проте неодмінно наштовхувався на прогалини й нестикування і облишав, поки знайшов насолоду в їхній фрагментарній самодостатності — нічого не пояснюючи, вони були проясненнями, сонячними просвітленнями між хмар; не затягували його, як поглинає трясовина, — навпаки, надихали, як художника-початківця візит в галерею, він черпав з них, і хоча їх не так багато, були вони невичерпними, мов криниця, в якій, хоч скільки відбирай, не зменшувалося води. Не сподівався, що повернеться туди, куди не потрапляв навіть у снах. Тим більше, що це відбудеться саме тепер.

Люди проминули кіоски — декотрі оббиті вагонкою, інші з пофарбованої бляхи, іржа підʼїдала їхню білину, проступаючи назовні: де відлущуючи фарбу, де накипаючи з-під неї; в кіосках щось продавалося, харчі і речі. На майданчику між будами юрбилися люди, вони те щось доскіпливо розглядали, перемовлялися, купували. Кусали випічку і запивали кавою в одноразових місткостях.

Хлопець на секунду зупинився, приваблений не так запахом кави, як спокусою спробувати її на смак, зварену на рідній землі.

Налагоджував звʼязок, шукав дотичностей.

— Ти чё за хипстер такой? Нам вот пажрать хочется.

Кинуте стосувалося його.

— Отстань, Женя.

Отже, вони — тезки. Той, що звернувся до нього, звався так само, як він. Щоправда, віку вони різного: тому під пʼятдесят, йому ж удвічі менше. Невже він теж так стояв би, якби зʼявився на світ двома десятиріччями раніше? Але ж його батько не такий, і мати також.

Женя був напідпитку, про що свідчила розчервоніла, як просмажений рак, фізіономія. Похитувався, наче поривався йти, тільки кіоск не відпускав його, тримаючи за руку, не даючи відірвати її від виступу.

Кілька разів подібно назвали й його — «Женічкою», доброзичливо, з легким сюсюканням. Це було на подвірʼї, яке зринало перед очима то виразно, то розплито, памʼять виловлювала яку-небудь деталь, малюючи її з такою очевидністю, що, здавалося, міг доторкнутись. Навдивовижу яскрава картина являлась все тими самими клаптиками, які, однак, хоч як брався б, не склеювалися; імітація цілості, якої не було.

Жінки, яка так назвала його, звертаючись не так до нього, як до його батька, він не пригадував, зате чув її голос — ось зараз вона знову окликне його й він обернеться і побачить, яка вона. То була мана: жінка була старшою, попри недоладність зовнішніх рис штепно вдягненою, їй тоді було, либонь, близько сімдесяти, але не здавалась допотопно старою, як ще довго по тому значно молодші люди, доки самому перемахнуло за двадцятку.

Раптом Євген згадав її таємницю, що так виразно залунала у вухах, наче жінка з минулого тюпала поруч, з несподіванки він навіть озирнувся. То був голос, який не підходив до тієї, чиїми масивними, намальованими помадою губами лелькотів, грудний і з легким приспівуванням, наче дражнилася дівчинка, мало старша за нього. Йому кортіло зазирнути позад неї, як зазирають за лаштунки; йому здавалося, що його розігрують, ось пустунка вигулькне, засміється, — і він побачить її справжнє личко, не таке мʼясисте, без рідких, довгих та грубих волосин на підборідді, мов у коня, суттєво тендітніше, а головне — молодше. Хлопець і тепер не знав, що думати.

Ймовірно, жінка мешкала в тому самому будинку, що й вони, а може, в тій самій брамі і на тому самому поверсі. Його памʼять не могла відчинити жодних дверей, крім їхніх власних, і так само марно чекала, щоб із сусідських хтось вийшов. Він тільки пригадував, що двері були — квадратний майданчик і чотири квартири. Так, вона десь там мешкала, він нічого про неї не знав: був надто малим, аби щось кумекати. Так, мешкала. Я почала вживати це слово, ми всі так почали казати. Воно сподобалося нам, несло щось легке, свіже, мовби розвіюючи затхлість, проти якої ми вийшли. Воно — від Євгена.

— А як тебе кликали рідні?

— Євгеном. Бабця — Ґеником.

Кілька осіб відʼєдналося від гурту, в якому йшов, замість них кілька додалося, наче за законами фізики, очевидними й воднораз неосяжними. Йому здалось, що ці люди нічого не знають про те, що відомо йому і що привело його сюди. Йому кортіло поділитися з ними, розповісти, як колись давно апостоли поширювали благу вість.

А може, вдавали, що не знають.