Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

Розділ 30

Минає, мабуть, хвилина, перш ніж мені вдається повернути собі дар мови.

− Ця дуже гучна заява. Чому ти думаєш, що тобі це під силу? − видавлюю я.

Довіри до цього створіння у мене менше, ніж навіть до Чарпатчхе. Але вона знала, чим зачепити.

Звідки їй взагалі відомо про те, чого я хочу? Їй наша колишня пасажирка якось розповіла?

− Дитя, я не думаю. Я знаю, – поблажливо посміхається незнайомка.

− Може ти навіть знаєш хто я і звідки? – скептично звужую очі.

− Я тобі більше скажу, земна дівчинко Женя. Мені відомо, не лише хто ти, звідки і як потрапила сюди, а й те, хто такі твої супутники. Набагато більше, ніж відомо тобі. Я знаю, звідки вони прибули, що шукають і що збираються робити з тобою, − червоні губи згинаються в іронічній посмішці. – Знаю, що вони виконають свою обіцянку і, як тільки ви опинитеся у рідному Всесвіті, помчать разом з тобою до твоєї рідної планети. Але не від великого благородства, ні. А для того, щоб отримати замість штучної іграшки справжню живу землянку. Віддану, пристрасну, люблячу. Справжня екзотика для таких як вони. Я могла б тобі зараз в усіх деталях розповісти, чому таким хорошим, розумним дівчаткам, як ти, не варто довіряти таким досвідченим, хитрим хижакам, як Чорні на-агари імперії Аша-Ірон. Могла б застерегти, щоб уберегти твоє наївне, вразливе серце від болю. Але ж це марно. Чи не так, закохана дівчинко Женя? Ти вже належиш їм душею. Вже піддалася їхній брутальній самцевій харизмі. Ти ризикнеш усім, якщо вони запропонують тобі бути з ними.

Глитнувши, я, наче зачарована, дивлюся на незнайомку, загіпнозована її тихим голосом. Не в змозі відвести погляд. Чорноволосе створіння підпливає до мене дуже близько. Схиляється. Дивиться в очі, гладить моє сплутане волосся. Лякаючи та заворожуючи одночасно.

− Це не так. Я не закохана, − ледь хитаю головою.

− Ти ж сама знаєш, що брешеш. Тільки брехати тобі зовсім не потрібно. Це твій вибір, на який ти маєш повне право. Я поважаю його, хоч мені цього й не зрозуміти. Але знаєш, у чому проблема? Ні їхні обіцянки, ні наміри, ні твоє рішення незабаром не матимуть жодного значення.

Мене пробирає ознобом, ніби за комір хтось жменю крижаної крихти насипав.

− Чому?

− Бо ви запізнитесь. Твоє тіло помре раніше. Воно вже повільно вмирає. Якщо ти зосередишся, то сама це відчуєш. Пройде ще кілька земних днів і зміни стануть незворотними. А за два тижні, твоє серце не витримає і зупиниться. Як уже зупинялося двічі. Твоя мати так і не дочекається твого пробудження.

Це як удар під дих. Боляче стає настільки, що в очах темніє. Притиснувши руку до грудей, стискаю в кулак сорочку, дряпаючи через неї шкіру. Здається, ніби я вже зараз відчуваю своє справжнє серце. Вмируще серце. Відчуваю його останні удари.

− Ні. Цього не може бути. Ти не можеш цього знати. Я тобі не вірю, – трясу головою.

− Можеш не вірити, але чи готова ти ризикнути? − співчутливо зводить брови брюнетка.

Вона має рацію. Не можу. Не можу. Небо, що робити?

− Хіба це біосинтезоїдне тіло не відчувається тобою вже, як твоє справжнє? − м'яко запитує вона.− Хіба ти часом не ловиш себе на тому, що звикла до нього настільки, що вже не відрізниш тепер від свого живого? Знаєш чому так відбувається?

− Чому? – знову зривається з моїх онімілих губ.

− Бо твоя жива, сильна, яскрава, емоційна сутність поступово перекроює біосинтезоїдну оболонку на генетичному рівні, на рівні енергетичного коду. І це було б чудово насправді. Але чим довше ти живеш у цьому тілі, тим тонший твій зв'язок із твоїм справжнім. І скоро тобі не буде куди повертатися.

Кожне її слово жалить, потрапляючи точно в ціль. Зачіпаючи у мені все, що тільки можна. Примушуючи вірити, відчувати, боятися.

Але ж це неправильно.

− Звідки ти все це знаєш? Раптом ти вичитала це у моїй голові? Чи тобі Чарпатчхе розповіла? І тепер ти граєш на моїх страхах та сумнівах?

− Може й вичитала. Може й граю. Неможливо довести щось тому, хто не хоче вірити. Але питання залишається незмінним. Ти готова поставити на кін своє життя?

Я завмираю, як кролик перед удавом. Думки метушаться в голові безладною пташиною зграєю. Паніка стискає серце крижаним обручем, тисне у грудях, заважаючи дихати.

− Припустимо, я тобі вірю. Тоді виникає інше питання? Навіщо тобі мені допомагати? Що ти хочеш натомість?

Повинна бути причина. Просто так всякі напівголі брюнетки не з'являються на кораблі посеред відкритого космосу. Вони взагалі, за ідеєю, не повинні з'являтися.

Може, я все-таки збожеволіла?

− О, це дуже просто. Я хочу… – вона змовницьки усміхається. Обводить кінчиками пальцем моє обличчя, примушуючи здивовано відсахнутися: − Ось це тіло, Женя. Мені потрібна ця матеріальна оболонка. Вона вже достатньою мірою підлаштувалася під тебе і твій розум, тож мені буде нескладно переналаштувати її для своїх цілей.

− Ти… хочеш зайняти моє місце поряд з на-агарами? – закипаю пекучими ревнощами, миттєво скидаючи ману. – У цьому вся річ?

А у відповідь чую дзвінкий заливистий сміх.

− Ох, дитино. І ти після цього ще заперечуватимеш свою закоханість? Ні. Я не збираюся займати твоє місце. У мене є інші цілі. І до речі. Якщо боїшся сама ухвалювати таке складне рішення, можемо довірити це твоїм чоловікам. Суворому розважливому Са-арду. Чи звабливому пронозі Шоа-дару. Я готова обговорити це питання з ними. Зрештою, твоя теперішня оболонка є їхньою власністю.

Це здається розумним. Я справді не маю жодного права розпоряджатися долею біосинтезоїда. До того ж її пропозиція виглядає надто привабливою і тому підозрілою. Самій мені не розібратися. І я дійсно не відмовлюся почути думку обох братів із цього приводу.

Але для початку не зайве дізнатися більше деталей.

− Як ти мене повернеш? Адже знаєш, що це в іншому Всесвіті.

− Я обов'язково розповім, − випрямляється брюнетка. – Але вже вам трьом. Не бачу сенсу гаяти час і розповідати це двічі. Якщо ти волієш перекладати відповідальність за своє життя на когось іншого, ходімо до твого хвостатого коханця.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍