Читати книгу - "Забути, щоб згадати, Ольга Обська"

Розділ 56. Еурстенцель

В Еурстенцелі справді було холодно та вогко. Товстий вовняний светр не рятував — тіло стрясало тремтіння. Олену вели довгими похмурими темними коридорами. Від стін з облізлою фарбою тхнуло пліснявою. Кам'яна підлога була вкрита шаром пилу. І не хотілося навіть придивлятися, що за лахміття звисає зі стелі — павутиння чи продукти життєдіяльності якихось інших мерзенних тварюк. Але найбільше на нерви діяла навіть не ця антисанітарія, а люди, які супроводжували Олену. Вони важко крокували поруч, майже торкаючись її. Їхні кам'яні обличчя не виражали жодної емоції: ні співчуття, ні осуду — повна байдужість.

Нічого. Олені треба лише протриматися до ранку.

Основний сюрприз, як виявилося, чекав у камері. Кімнатка, розрахована на чотирьох арештантів, була настільки мала, що лежачі місця довелося розмістити у два яруси. Крихітний брудний стіл, дерев'яні необтесані лавки з боків — от і всі меблі. І, о жах — сусідки по камері. Щойно вартові пішли, зачинивши двері на важкий металевий замок, вони зіскочили з місць і витріщилися на Олену навіть не з презирством, а з якоюсь хижою твариною цікавістю.

— Новенька, як звати? — звернулася одна з них, висока кістлява розпатлана невизначеного віку жінка.

— Фея Елен, — несміливо промимрила Олена.

— Ось що, Елен, я тут головна, — безапеляційно заявила кудлата. — Будеш робити все, що я скажу. Зрозуміло?

Та куди вже зрозуміліше. Одразу згадалися земні серіали про злочинців. Що ж, вочевидь у всіх світах тюремні спільноти однакові: є ватажок-«авторитет», якому решта має підкорятися.

Нічого. Олені треба лише протриматися до ранку.

— Полізеш нагору, — скомандувала кудлата. — І не дивися на мене так. Забагато честі для новенької спати на нижній полиці.

Так-то, Олена не заперечувала. Вона не знала, чому місцева тюремна традиція наказувала новоспеченим арештантам спати нагорі, але її це влаштовувало. Коли вони з Настею їздили кудись у потягах, Олена завжди із задоволенням займала верхню полицю. Лежиш собі, дивишся у вікно, як села, поля та ліси пропливають повз. І на душі стає безтурботно та тепло, як у дитинстві.

— Ну, — гаркнула кудлата.

Далі злити місцеву «авторитетку» не хотілося, і Олена, скориставшись хиткими сходами, полізла нагору. Якось вляглася на жорсткій вузькій полиці поверх ковдри. Вкриватися припорошеною пилом дерюгою не хотілося, як би холодно і вогко не було в камері. Погляд уперся в стелю. Хвиля огиди прокотилася по тілу. Тепер Олена зрозуміла, чому верхні нари тут не користуються популярністю. Просто над нею, на висоті метра бовталися ті самі лахміття, які вона бачила в коридорі. Це були якісь кокони, всередині яких ворушилися чи то черв'яки, чи то гусениці. Нудота підступила до горла. Олена заплющила очі і зробила кілька глибоких вдихів-видихів. Нічого. Їй треба лише протриматися до ранку.

— Спати, — гаркнула місцева командирка.

І решта арештанток теж зайняла свої місця.

— Новенька, — порушила тишу через пару хвилин кудлата. — А ти за що загриміла?

— Ні за що, — з гідністю відповіла Олена. — Помилково звинуватили.

Камера наповнилася неприємним каркаючим сміхом:

— Ну це зрозуміло. Ми тут усі хибно звинувачені. Але все таки?

— Хтось доніс на мене, що я самозванка. Що вбила лікаря, викрала у нього Ключ. І незаконно оголосила себе Наставником.

Сміх моментально стих, а кудлата навіть свиснула:

— Отакої. Оце так-так... — запанувала невелика пауза, а потім ватажок по-діловому розпорядилася: — Так, Касіє, лізь нагору, звільни полицю для Елен. Нехай останні дні проведе в комфорті.

Олена відчула, як її ще сильніше почало стрясати тремтіння, при цьому серце навпаки завмерло, відмовляючись працювати. Вона навіть боялася подумати, що кудлата має на увазі під «останніми днями». У пам’яті миттєво сплив шантажист і його зловісне шипіння: «Ти ще не знаєш, що в нашому світі роблять із самозванцями. Повір, це набагато гірше за Еурстенцель».

— Ану бігом, — прикрикнула кудлата на сусідку по камері, якій явно не хотілося розлучатися з теплим місцем.

— Ні-ні, не треба, — втрутилася Олена. — Мені тут подобається.

Якщо не дивитися на стелю, а горизонтально і трохи вліво, то з верхньої полиці стає видно вікно. Брудне, каламутне, крихітне. Але воно все одно почне пропускати промені світла, коли сонечко підніметься над горизонтом. Олені потрібно лише дочекатися цього моменту, лише протриматися до ранку.

— Ну як хочеш. Дивна ти, новенька, — промовила кудлата, а потім грізно рикнула: — Спати.

У камері запанувала цілковита тиша.

Звісно, ​​заснути в Олени не виходило. Та вона й не старалася. Просто невідривно дивилася у вікно. Ще ніколи в житті вона так палко не чекала ранку. Ще ніколи в житті час не тягнувся так повільно. Але ось, нарешті, зажеврів світанок, і перший промінчик пробився крізь каламутне вікно. Олена підбадьорилася. З хвилини на хвилину за нею прийде Найт. Вона не сумнівалася в цьому. Була впевнена, він щось придумає, щоб визволити її звідси. Адже в нього буде монета. Скаже, що знайшов її десь. І стане зрозуміло, що Олена не збрехала, коли сказала, що не чіпала сейф Осяяного Мея, що у неї був свій ключ.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍