Читати книгу - "Ключі Марії"

і відразу зрозумів, що старовинний ключ, охоронцем якого він тепер був, до цього сучасного замка не пасує.

— Зателефонуйте за цим номером, — скомандувала Ріна.

Коля набрав номер, увімкнувши гучний зв’язок. У передранковій темряві і тиші дивно голосно зазвучали довгі гудки.

— Сплять! — роздратовано промовив Коля.

І раптом замість гудків озвався чоловічий баритон автовідповідача: «Я на молитві. Перетелефоную у вільний час. Залиште ваше повідомлення і номер телефону після гудка!»

Ріна і Коля знервовано перезирнулися. Пролунав гудок, після якого треба було залишити повідомлення. Бісмарк різко нахилився до телефону.

— Нас троє, ми з Ріною. Нам треба терміново потрапити всередину!

Короткі гудки повідомили про те, що автовідповідач вимкнувся.

Низько над їх головами пролетіла, голосно ляскаючи важкими крилами, сова.

Олегові здалося, що вона на льоту оглянула їх. А може, просто звернула увагу на Рінину яскраво-жовту куртку, яку в темряві було краще видно.

Ріна різко підняла голову, провела сову поглядом і загадково усміхнулася:

— Нас бачать! Вони знають, що ми вже тут!

Розділ 88

Епілог. Лісабон, липень 1941 — серпень 1942. Збіг, який назвати випадковим може тільки випадкова людина

У Відні професор Курилас розпрощався з книгою Єноха, водій посадив їх на потяг, і вони вирушили назустріч вільному світу. Громадяни генерал-губернаторства могли вільно пересуватися потягами через усю Європу, цим рідкісним привілеєм мали змогу скористатися й вони.

В Лісабоні Куриласи провели цілий рік, заки отримали візу до Америки. Лісабон жив тихим мирним життям, хоча й тут варто було пильнуватися, бо шмигали німецькі та совєтські агенти. До Лісабона тікали євреї, щоб теж вирушити до Америки, але проблеми з візами не вирішувалися настільки швидко, як їм би хотілося, їм доводилося спродувати все, що вони прихопили з собою в дорогу, щоб вижити, або сновигати в порту в пошуках підробітку. Під кінець того року гроші й у Куриласів закінчилися, Олесь почав заробляти тим, що малював портрети на площі Реставрадорес. Але це тривало недовго, бо несподівано до Лісабона приїхав водій, який віз їх до Відня. Він знову когось привіз і розповів про Аретину долю.

— Ми намагалися її визволити, але наші хлопці потрапили в засідку. Всі загинули. У в’язниці її підлікували, замкнули в окремій камері і незабаром збиралися вивезти до резиденції Адольфа Гітлера в Берґгоф. Ми мали в тюрмі свою агентку, котра повідомила нам, що Арета вимагає отруту. Ми не могли їй у цьому відмовити. Її знайшли мертвою.

— Де її поховали?

— Не було що ховати, — сказав водій. — Після переполоху, який зчинився разом із втечею нашої агентки, тіло зникло.

— Хто його міг викрасти?

— Невідомо. Принаймні ніхто з наших.

«Вріл»? — подумалося Олесеві.

— Когось із нашої редакції було арештовано? — запитав він.

— Ні. Обмежилися допитами. Клаус засвідчив, що її тривалий час не було, і ніхто з нею не контактував. Окрім вас. Але вони попервах мали певність, що то вас було вбито. Лише згодом з’ясували, що ви їм випорснули з рук. Рано чи пізно доберуться сюди. Мусите якнайскоріше покинути Ліссабон.

— А що там у Кракові?

— Ярий, Аріо і Бургардт виїхали в Україну. Більшість наших подалися до Києва переймати владу. Дехто вернувся до Львова, заснували і там газети. Краків вилюднів. Але ваша газета виходить.

— А як там Косач?

— Він зараз у Львові.

— Передайте при нагоді йому вітання.

Коли ми прощалися, він затримав мою долоню в своїй і сказав:

— Ви мусите про неї згадати... Напишіть про неї.

Олесь обіцяв. Він подякував і сказав:

— Я привіз професора Віденського університету мистецтв з дружиною і донькою. Вони теж збираються до Америки. Чи не могли б ви помогти їм знайти помешкання?

— Чому ні? В нашої господині доволі великий будинок. І днями звідти виселилася єврейська родина.

— Чудово. Я вас познайомлю.

Професор Себастян Бруннер виявився більш-менш ровесником Олесевого батька, його дружина теж не далеко відбігла від Олесевої мами, але ще була донька — приваблива рудавка з пишним кучерявим волоссям, що мала від сили двадцять років і називалася Андреа. Олесь повів їх до своєї господині, і вони без проблем поселилися по сусідству, а відтак законтактували і стали разом чекати на візу.

Одного дня Бруннер запросив Куриласів до ресторації на обід. Олесь сидів поруч з Андреа і запитав її, чому вони втекли з Відня. Вона розповіла, що її батька звільнили з університету через те, що він відмовився вносити корективи у свої лекції. Натомість його запросив університет у Філадельфії. Сама ж вона вивчає історію давньоєгипетського мистецтва і мріє відвідати Єгипет.

— Історія давньоєгипетського мистецтва — надто розлога тема, — сказав Олесь. — Ви, мабуть, маєте конкретніше зацікавлення?

Вона зиркнула на нього з дивною усмішкою і промовила:

— Я хочу зробити нові переклади давньоєгипетської поезії.

— Чим вас старі не задовольняють?

— Вони бездушні. Особливо ті, що написані від імені жінки. Або ж вірші на славу богам і богиням... Все надто сухо.

— То ви вже дали собі раду з ієрогліфами?

— Так, мені тато помагає. Ми разом переклали записки Аменхотепа Четвертого Ехнатона.

— Це там, де трапляються розмаїті зображення єгипетської богині Маа... — Він пригадав, що про неї була мова в хроніці Ольгерда. — Богиня Маа замолоду помирає, але щоразу відроджується...

— Так, це вона. Ви бачили її зображення?

Олесь хотів сказати, що бачив її живу, але стримався.

Після десерту Олесь із дівчиною вийшли прогулятися. Ресторація містилася на околиці субтропічного саду, з дерев привітно кричали папуги. За парком шумів хвилями океан, закутаний сизою імлою, яка кучерявилася, розповзалася і утворювала химерні образи.

— Ви не схожі на своїх батьків, — сказав Олесь.

— Це й не дивно, бо вони не мої рідні батьки. Я приймачка.

— А що сталося з вашими рідними батьками?

— Казали, що вони померли від тифу. Я їх не пригадую. — Тепер в її очах чаївся смуток. Та за мить її обличчя розпогодилося і вона запитала: — А чим займаєтеся ви?

— Я історик, як і мій тато, але ще малюю.

— Що саме малюєте?

— Донедавна працював у газеті й малював пропагандистські карикатури. На щастя, нарешті позбувся цього обов’язку. Мій тато пише історію хрестових походів за маловідомими джерелами. Я обіцяв йому робити ілюстрації.

— О! — зраділа вона. — Хрестові походи! Це так романтично. Що це за перстень у вас на руці?

Олесь зняв з пальця сиґнет з зображенням двох лицарів і Діви на коні й подав їй. Вона уважно його розглянула і повернула.

— Це копія, — сказав Олесь, — з персня одного хрестоносця.

— Ви цим сиґнетом запечатуєте листи? — запитала вона, сміючись.

— Ні, ще не доводилося. Хіба що вам писатиму.

— Якщо оселитеся у Філадельфії, не буде потреби. Можна буде телефонувати.

— Я ще не знаю, де ми оселимося.

— Зате я знаю. Мій тато обіцяв вашому татові, що поговорить про нього в університеті.

Щось у ній було таке, що приковувало Олесеву увагу. Її заразливий дзвінкий сміх, її погляд з-під вій і тиха задума на вустах... Але він усе ще перебував під враженням пережитого, тому всміхався через силу, не щиро. Вона це помітила.

— Ви, мабуть,