Читати книгу - "Місто дівчат"

них в нормі. Не розумію як. І в них нема тої проблеми.

— Тої проблеми, — повторила я.

— Ну коли ти терпіти не можеш, щоб до тебе торкалися. Не можеш сидіти спокійно. Не можеш бути в замкнутому приміщенні. То все не для мене. В машині я ще можу їхати, але тільки якщо сиджу за кермом, бо якщо треба довго сидіти на одному місці просто так — все, я не можу. Мушу весь час бути на ногах.

То ось чому він не хотів зустрітися зі мною в ресторані чи посидіти на лавці в парку. Він не міг перебувати у замкнутому приміщенні й не міг сидіти спокійно. І торкатися його не можна було. Ось чому він був худий як тріска — бо мусив цілий час ходити.

О Боже, який він нещасний.

Я помітила, що Френк розхвилювався, і запитала:

— Хочеш ще трохи пройтися парком? Сьогодні гарний вечір, і я люблю гуляти.

— Давай, — відповів він.

Так ми й провели той вечір, Анджело.

Просто гуляли, гуляли й гуляли.

Розділ тридцятий

Звісно, що я закохалася у твого батька, Анджело.

Закохалася, хоч це було цілковите безглуздя. Ми були такі різні, як ніч і день. Але, може, якраз у такому місці — у глибокій ущелині, що пролягає між двома протилежностями — кохання проростає найкраще.

Я була жінкою, яка все життя прожила серед комфорту й привілеїв, і мені завжди щастило пурхати в цьому світі У найкривавіше століття в історії людства я анітрохи не постраждала, якщо не враховувати дрібних клопотів, які накликала на свою голову через власну необережність. (Щаслива та людина, чиї проблеми — справа тільки її рук.) Я працювала з ранку до вечора, це правда, але ж так працювала більшість людей, а моя робота — шити гарні сукенки для гарних дівчат — давалася мені відносно легко. Крім того, я була вільнодумною, розкутою шанувальницею чуттєвих розваг, і пошук тілесних насолод був однією з рушійних сил у моєму житті А тоді з’явився Френк.

Він був такий тяжкий — я маю на увазі тяжкий за своєю натурою. Життя його із самого малку було нелегке. Він нічого не робив просто так, необдумано чи легковажно.

Френк народився у бідній родині мігрантів. Він не міг дозволити собі помилок. Він був ревним католиком, поліцейським і ветераном, який пройшов заради своєї батьківщини через пекло. У його темпераменті не було ні краплі чуттєвості. Так, він терпіти не міг, щоб до нього торкалися, але річ не тільки в цьому. Його взагалі не тягнуло до насолод.

Він носив тільки практичний одяг. Їв, аби лиш наситити тіло. Ні з ким не спілкувався, не розважався, жодного разу не був у театрі. Не пив. Не танцював. Не курив. Ніколи ні з ким не бився. Був ощадливим та відповідальним. Не жартував, нікого не дразнив, не блазнював. Завжди казав лише правду.

І звісно, він був одружений. Вірний своїй дружині чоловік, який мав чарівну доньку, котру назвав на честь Божих янголів.

Ну як у нормальному, раціональному світі могло статися так, що такий серйозний чоловік, як Френк Ґрекко, перетнувся з такою вертихвісткою, як я? Що звело нас разом?

Нас нічого не поєднувало, хіба те, що ми обоє знали мого брата Волтера, який лякав і принижував нас обох. Ну і ще та дуже сумна історія, єдина спільна, що в нас була. Далекого 1941 року ми провели разом один жахливий день — день, який завдав нам сорому й душевних шрамів.

Як так сталося, що через той день — двадцять років по тому — ми закохалися одне в одного?

Не знаю.

Знаю тільки те, що ми не живемо в нормальному, раціональному світі, Анджело.

Ось що відбулося далі. Патрульний Френк Ґрекко зателефонував мені за кілька днів після нашої першої зустрічі й запитав, чи не хочу я ще раз із ним прогулятися.

Дзвінок пролунав у нашому ательє досить пізно: далеко по дев’ятій вечора. Я аж здригнулась, коли почула, як задзвонив телефон. Я щойно закінчила дещо дошивати і ще не встигла піти додому. Почувалась дуже млявою і сонною.

Я планувала піти нагору, подивитись трохи телевізор разом із Марджорі й Натаном, а тоді лягти спати. Спочатку я не хотіла піднімати слухавку. Але врешті відповіла й почула голос Френка, який запрошував мене на прогулянку.

— Коли? Зараз? — перепитала я. — Ти хочеш зараз іти гуляти?

— Якщо ти не проти. Я не можу знайти собі сьогодні місця. Я все одно збирався пройтись і подумав, що, може, ти захочеш скласти мені компанію.

Щось у його словах заінтригувало мене й зворушило.

У таку пізню годину мені постійно дзвонили різні чоловіки, але не для того, аби запросити на прогулянку.

— Добре, — відповіла я. — Чому б і ні.

 — Я підійду через двадцять хвилин. Не братиму машину, прийду пішки.

Тієї ночі ми дійшли аж до Іст-Рівер — через деякі квартали, які в той час, до речі, вважалися не зовсім безпечними, — а потім рушили далі занедбаною набережною аж до Бруклінського моста. Тоді перейшли на другий бік. Надворі було холодно, але вітер не віяв і ми рухалися, тому не замерзли. На небі світив молодик і де-не-де виднілися зірки.

Тієї ночі ми розповіли одне одному все про себе.

Тієї ночі я дізналася, що Френк став патрульним якраз через те, що не міг сидіти на місці. Патрулювати вулиці пішки по вісім годин на день було саме тим, чого він потребував, щоб, за його словами, не вилізти із власної шкіри. Ось чому він постійно брав собі додаткові зміни й завжди погоджувався замінити колег, які просили про вихідний. Якщо йому щастило дістати подвійну зміну, він ходив шістнадцять годин поспіль. Тільки тоді він достатньо втомлювався і міг проспати цілу ніч аж до ранку. Щоразу, як йому пропонували підвищення в органах, він відмовлявся. Підвищення означало роботу за письмовим столом, а він би не впорався з нею.

Він сказав мені: «Патрульний — це єдина професія, крім двірника, яка мені підходить».

Однак ця професія зовсім не відповідала його інтелектуальним здібностям. Твій батько, Анджело, був дуже розумний чоловік. Не впевнена, чи ти про це знаєш, бо він був ще й дуже скромний. І при цьому ледь не геній. Так, його батьки були неписьменні й не особливо про нього дбали, бо мали цілу купу дітей, але він був математиком-вундеркіндом. Малий Френк, напевно, виглядав так само, як тисяча інших дітлахів із парафії