Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

— Я вже намагалася. Щось не так.

Він спохмурнів.

— Ти не можеш закликати? — перепитав поспіхом.

Невже в його голосі почувся страх? Надія? Занепокоєння? Я не знала.

Відчула лише, що він насторожився.

— Я занадто слабка. Ми занадто глибоко під землею. Не знаю.

Я дивилася на його обличчя, пригадуючи нашу суперечку в березовому гайку, коли він запитав, чи відмовлюся я бути гришею. «Ніколи», — сказала я тоді. Ніколи.

Мене накрило хвилею безпомічності, щільною і чорною, важкою, наче шар землі. Мені не хотілося промовляти слова, не хотілося озвучувати страх, який я несла з собою довгими темними кілометрами під землею, та я змусила себе сказати це:

— Світла не буде, Мале. Я втратила свою силу.

Дівчині знову снилися кораблі, та цього разу вони літали. Судна були оснащені білими полотняними крилами, а за стерном стояв лис із кмітливим поглядом. Іноді лис перетворювався на принца, котрий цілував її в губи й пропонував прикрашену коштовностями корону. А подекуди він був рудим цербером із піною на пащі й наздоганяв її, клацаючи зубами. Так само часто їй снилася жар-птиця. Вона хапала дівчину полум’яними крилами і тримала, доки та не згорить.

Задовго до того, як почали ширитися чутки, вона вже знала, що Дарклінґ вижив, а вона знову зганьбилася. Його врятували гриші, й тепер він володарював у Равці, сидячи на викуваному з тіней троні в оточені орди своїх чудовиськ. Дівчина не знала, чи послабило його те, що вона зробила в каплиці. Дарклінґ був древній і знайомий із силою так, як їй і не снилося.

Його вартові опричники вривалися до монастирів та церков, збивали кахлі і розкопували землю в пошуках Заклинательки Сонця. За неї пропонували нагороду або погрожували, тож на дівчину знову розпочалося полювання.

Священник присягався, буцімто вона безпечно захована в розлогому павутинні підземних переходів, що перетинали Равку, наче секретна мапа. Дехто запевняв, ніби тунелі проклала армія вірян, і людям з кирками й сокирами знадобилися на це сотні років. Інші казали, що це робота чудовиська, велетенського хробака, котрий ковтав глину, каміння, коріння і гальку, спустошуючи підземні шляхи, що вели до древніх святинь, де начебто досі промовляли напівзабуті молитви. Дівчина знала одне: жодне місце не залишатиметься для них безпечним надовго.

Вона вдивлялася в обличчя своїх послідовників: дідів, юних жінок, дітей, солдатів, фермерів, каторжників. А бачила лише мерців, чергові тіла, котрі Дарклінґ може кинути їй до ніг.

Аппарат плакав, горлаючи слова вдячності, що Сонячна Свята жива, що їй знову вдалося врятуватися. Та в його несамовитому чорному погляді дівчина бачила іншу правду: мертва мучениця завдавала менше турбот, ніж жива Свята.

Молитви вірян здіймалися навколо хлопця й дівчини, відлунюючи та множачись під землею, відбиваючись від височенних кам’яних стін Білого Собору. Аппарат казав, що це святе місце, їхня безпечна гавань, їхнє святилище, їхня домівка. Хлопець хитав головою. Побачивши клітку, він одразу впізнав її. Звичайно, він помилявся. Вона зрозуміла це з того, як Аппарат спостерігав її відчайдушні спроби звестися на ноги. Чула це в кожному слабкому ударі свого серця. Це місце — не в’язниця. Це могила.

Та дівчина багато років провела невидимою. Вона вже знала, що таке примарне життя, заховане від світу і себе самої. Краще за будь-кого зналася на силі давно похованих речей.

Уночі вона чула, як хлопець крокує під стінами її кімнати, несучи варту разом із золотоокими близнюками. Дівчина тихенько лежала, рахуючи видихи й вдихи, тягнучись до поверхні, шукаючи світла. Вона думала про розтрощений скіф біля Новокрібірска, про червоні імена на похилених стінах церкви. Пригадувала людські купки під золотим куполом: пошматоване тіло Марії; Федір, котрий колись урятував їй життя. Дівчина чула пісні й проповіді прочан. Думала про волькр і скоцюрблену в темряві Женю.

Дівчина торкалася свого нашийника і пут на зап’ясті. Скільки чоловіків намагалися зробити її королевою. Аж тепер вона зрозуміла, що створена для більшого.

Дарклінґ казав їй, що йому судилося володарювати. Він заявляв свої права на трон і на частину її. І він це отримав. Заради мертвих і живих дівчина влаштує йому розплату.

Вона воскресне.

Проблема подяк у тому, що вони швидко перетворюються на довгий перелік імен, який так і хочеться перегорнути. Утім, для того, щоб книжка з’явилася на світ, потрібно багато людей, і вони заслуговують на визнання, тож, будь ласка, потерпіть мене. (Якщо стане нудно, раджу поспівати вголос. Покличте друга-бітбоксера, який акомпануватиме вам. Я почекаю.)

Молодий автор швидко дізнається, скільки всього доводиться просити в агента: той мусить бути дипломатом, терапевтом, адвокатом, а подекуди навіть скандалістом. Як же мені пощастило, що я знайшла все це в незабутній Джоанні Вольпе. Я щиро вдячна команді «New Leaf Literary and Media», у якій Пуя Шахбазян, Кетлін Ортіз і Даніелла Бартель.

Моя редакторка Ноа Вілер, безсумнівно, майстриня Малої Науки. Вона тисне тут, тицяє там, ставить запитання, яких тобі не хочеться чути, а в результаті ти бачиш, як історія перетворюється на щось значно краще. Це майже магія.

Я хочу подякувати всім із «Macmillan/Holt Children’s». Я люб­лю це поважне хуліганське й геніальне видавництво і страшенно пишаюся, що теж є його частиною. Особливі подяки Джейн Файвел і Лаурі Ґодвін, котрі заради цієї серії знову і знову сходили зі свого шляху; завзятому Анґусові Кілліку, чарівній Елізабет Фісіан, завжди влучній Еллісон Верост, розкішній Моллі Бруєтт і Джонові Яґду, котрий залишається панк-роком.