Читати книгу - "Діти Дюни"

— У цьому немає потреби. Вона має мою підтримку, мою оборону. Тут ніхто не може її скривдити.

«Він не може бути таким наївним», — подумав Айдаго.

Але Стілґар підвівся на знак того, що розмову закінчено.

Айдаго змусив себе підвестися, відчуваючи скованість у колінах. Литки отерпли. Коли Айдаго піднявся на ноги, з’явився ад’ютант і став збоку. За ним до кімнати ввійшов Джавід. Айдаго обернувся. Стілґар стояв за чотири кроки від нього. Не вагаючись, Айдаго одним рухом вихопив ножа і вдарив у груди Джавіда, який нічого не підозрював. Чоловік поточився назад, ніж вийшов з рани. Джавід обернувся і впав навзнак. Копнув ногами й помер.

— Це має втишити поголос, — сказав Айдаго.

Ад’ютант стояв із витягнутим ножем, не знаючи, як реагувати. Айдаго вже сховав свого ножа, залишивши кривавий слід на краю жовтого одягу.

— Ти заплямував мою честь! — скрикнув Стілґар. — Це нейтральна…

— Стули пельку! — Айдаго зиркнув на враженого наїба. — Ти носиш ошийника, Стілґаре!

Це була одна з трьох найсмертельніших зневаг, які можна було кинути фримену. Обличчя Стілґара зблідло.

— Ти прислужник, — сказав Айдаго. — Ти продавав фрименів за їхню воду.

Це була друга смертельна зневага, яка знищила колись первісне Джакуруту.

Стілґар скреготнув зубами, поклав руку на крис-ніж. Ад’ютант відступив назад від мертвого тіла, до дверей.

Повернувшись спиною до наїба, Айдаго зробив крок у двері, у вузький прохід біля тіла Джавіда, і, не озираючись, кинув третю зневагу:

— Ти не маєш безсмертя, Стілґаре. Ні в кому з потомків не тече твоя кров!

— Куди ти тепер підеш, ментате? — гукнув Стілґар, тоді як Айдаго виходив із кімнати. Голос Стілґара був холодним, наче вітер з полюсів.

— Шукати Джакуруту, — відповів Айдаго, так і не озирнувшись. Стілґар витяг свого ножа:

— Раптом я зможу тобі допомогти.

Айдаго вже дістався зовнішнього виступу переходу. Не зупиняючись, сказав:

— Як хочеш допомогти мені ножем, водяний злодію, то, прошу, бий у спину. Саме так годиться тому, хто носить ошийник демона.

Двома стрибками Стілґар перетнув кімнату, переступив через тіло Джавіда й догнав Айдаго в зовнішньому переході. Сучкувата рука обхопила Айдаго й зупинила його. Стілґар став лице в лице з Айдаго, вищиривши зуби й витягши ножа. Гнів його був таким сильним, що він не помітив дивної посмішки на обличчі Айдаго.

— Витягай свого ножа, ти, сміття ментатське! — заревів Стілґар.

Айдаго зареготав. Різко завдав Стілґарові лівою, а потім правою рукою двох дзвінких ляпасів.

З неартикульованим пискливим криком Стілґар усадив ножа Айдаго в живіт, вдаряючи вгору, — крізь діафрагму в серце.

Айдаго осів на клинок, посміхнувся Стілґарові, гнів якого змінився раптовим крижаним шоком.

— Дві смерті за Атрідів, — прохрипів Айдаго. — І друга не з кращої причини, ніж перша.

Він схилився вбік, навзнак упав на кам’яну долівку. Кров бризнула з його рани.

Стілґар глянув униз, на скривавлений ніж у тілі Айдаго, глибоко, з тремтінням зітхнув. Позаду нього лежав мертвий Джавід. І консорт Алії, Лона Небес, лежав мертвий, убитий власноруч Стілґаром. Можна доводити, що наїб рятував честь свого імені, мстився за порушення обіцяного ним нейтралітету. Але ж цим мертвим був Дункан Айдаго. Хай які аргументи висувай, хай якими були «пом’якшувальні обставини», такого вчинку ніщо не зітре. Навіть якщо Алія приватно це схвалить, вона буде змушена прилюдно оголосити помсту. Врешті-решт, вона фрименка. Щоб правити фрименами, вона мала нічим від них не відрізнятися, навіть трохи.

Лише тоді Стілґар усвідомив, що саме такої ситуації добивався Айдаго, заплативши за неї «другою смертю».

Стілґар звів очі, побачив вражене обличчя Хари, своєї другої дружини, що вдивлялася в нього крізь довколишній натовп. Куди б Стілґар не обернувся, всюди бачив той сам вираз на обличчях: шок і розуміння наслідків.

Стілґар поволі випростався, обтер клинок об рукав і сховав його в піхви. Звичайним голосом заговорив до тих, що його обступили.

— Ті, хто піде зі мною, мусять негайно спакувати речі. Пошліть чоловіків, щоб покликали хробаків.

— Куди ти підеш, Стілґаре? — спитала Хара.

— До пустелі.

— Я з тобою.

— Звичайно, ти підеш зі мною. Усі мої дружини підуть зі мною. І Ганіма. Приведи її, Харо. Негайно.

— Так, Стілґаре… негайно. — Вона завагалася. — А Ірулан?

— Якщо захоче.

— Так, муже. — Вона все ще вагалася. — Ти береш Гані заручницею?

— Заручницею? — Ця думка щиро його здивувала. — Жінко… — Легко торкнув пальцем тіло Айдаго. — Якщо цей ментат мав рацію, я — єдина надія Гані.

І він згадав слова Лето: «Остерігайся Алії. Ти мусиш забрати Гані й тікати».

Після фрименів усі планетологи розглядають життя як вияв енергії та шукають домінантних зв’язків. У невеликих фрагментах, уривках і частках, що стають загальновідомими, расова мудрість фрименів перекладається на мову нової достовірності. Те, що фримени мають як народ, можуть мати всі інші народи. Для цього потрібно лише розвивати відчуття енергетичних взаємозв’язків, якого їм бракує. Вони мусять тільки помічати, що енергія струменить із взірців речей та створюється ними.

«Катастрофа Арракіна» за Харк аль-Адою

Була то січ Туека на внутрішньому виступі Фальшивої Стіни. Галлек стояв у затінку скельної підпори, що захищала високий вхід до січі, чекаючи, доки люди всередині вирішать, чи дадуть вони йому притулок. Перевів погляд на північну пустелю, тоді на сіро-блакитне ранкове небо. Тутешні контрабандисти були здивовані, що він, чужосвітянин, піймав хробака та їхав на ньому. А Галлека так само здивувала їхня реакція. Це було простою справою для спритної людини, що вже багато разів це бачила.

Галлек знову глянув на пустелю, сріблясту пустелю блискучих скель і сіро-зелених полів, на яких вода творила свої чари. Це все вразило його як напрочуд ламке джерело енергії, життя — всього, чому загрожував раптовий злам схеми змін.

Він знав джерело цієї реакції. Там, унизу, у пустелі під ним, відбувалася метушлива діяльність. До січі транспортували контейнери з мертвою піщаною фореллю для дистиляції та видобутку з неї води. Цих створінь були тисячі. Вони дісталися до виливу води. Саме цей вилив змусив думки Галлека мчати шалено швидко.

Галлек глянув униз, на січові поля та межу, визначену канатом, у якому не текла вже дорогоцінна вода. Бачив вирви в кам’яних стінах канату, проломи в скельному ряду огорожі, крізь які вода вилилася в пісок. Що стало причиною цих проломів? Деякі з них тяглися на двадцять метрів уздовж найуразливіших частин канату, у місцях, де м’який пісок прилягав до западин, що поглинули воду. Ці западини роїлися від піщаної форелі. Січові діти вбивали й збирали її.

Ремонтні бригади лагодили розбиті стіни канату. Інші носили воду, потрібну для мінімального поливу тих рослин, що найбільше його