Читати книгу - "Діти Дюни"

за розмовою цілу ніч.

— Вибач, Стіле, — перепросив він. — Я протримав тебе тут усю ніч.

— Непроспана ніч додає день до твого життя, — відповів Стілґар, приймаючи тацю з кавою, подану з-за дверей. Штовхнув низьку лавку до Айдаго, поставив на неї тацю і сів навпроти гостя.

Обидва чоловіки мали на собі жовте траурне вбрання, але одяг Айдаго був позичений, бо мешканці Табру не терпіли Атрідівської зелені його польового однострою.

Стілґар вилив темне вариво з товстопузої мідної карафки, відпив першим і підняв свою чашку як знак для Айдаго, за старим фрименським звичаєм: «Можна пити безпечно. Я спробував».

Каву приготувала Хара, так, як любив Стілґар: зерна припечені до рожево-коричневої барви, ще гарячими подрібнені на тонкий порошок у кам’яній ступці та відразу ж заварені; додано дрібку меланжу.

Айдаго вдихнув багатий аромат прянощів, сьорбнув обережно, але гучно. Він досі не знав, чи переконав Стілґара. Його ментатські здібності в ранкові години почали вповільнюватися, врешті-решт, усі його обчислення сходилися з безпомильними даними, що містилися в повідомленні Ґурні Галлека.

Алія знала про Лето! Вона знала.

І Джавід був причетний до цього знання.

— Я мушу звільнитися від твоїх обмежень, — сказав нарешті Айдаго, знову розпочавши суперечку.

Стілґар стояв на своєму.

— Угода про нейтралітет вимагає від мене жорсткого керівництва. Гані тут у безпеці. Ви з Ірулан тут у безпеці. Проте ти не можеш посилати звісток. Приймати — так, але посилати — ні. Я дав слово.

— Це не таке ставлення, на яке заслуговує гість і давній друг, що поділяв з тобою небезпеки, — промовив Айдаго, знаючи, що раніше він уже наводив цей аргумент.

Стілґар опустив чашку, обережно поставив її на тацю і втупився в неї.

— Ми, фримени, не відчуваємо провини за вчинки, що викликають такі почуття в інших, — відповів він. Перевів увагу на обличчя Айдаго.

«Слід змусити його забрати Гані та втекти звідси», — подумав Айдаго. Він сказав:

— Я не мав наміру викликати буремне почуття провини.

— Я розумію це, — промовив Стілґар. — Я порушив це питання, аби пояснити тобі нашу фрименську позицію, бо тут ми маємо справу з фрименами. Навіть Алія мислить по-фрименському.

— І Священництво?

— Це інша річ, — сказав Стілґар. — Вони хочуть, щоб люди ковтали сірий вітер гріха, забираючи його у вічність. Це велика пляма, на тлі якої вони намагаються розгледіти власну побожність.

Говорив спокійно, але Айдаго розпізнав гіркоту й задумався, чому ця гіркота не похитнула твердості Стілґара.

— Це старий-престарий трюк автократичних урядів, — промовив Айдаго. — Алія добре його знає. Добрі піддані мусять відчувати провину. Почуття провини — це початок почуття поразки. Добрий автократ дає населенню багато можливостей поразки.

— Я це помітив, — сухо відповів Стілґар. — Але мусиш мені пробачити, коли я ще раз скажу, що ти говориш про свою дружину. Це Муад’Дібова сестра!

— Вона одержима, кажу тобі!

— Багато хто так каже. Одного дня їй доведеться пройти випробування. Тим часом є інші міркування, і вони важливіші.

Айдаго сумно похитав головою.

— Усе, що я тобі сказав, можна перевірити. Зв’язок із Джакуруту завжди тримався через Храм Алії. Змова проти близнят мала там спільників. Туди потрапляють гроші від продажу хробаків за межі планети. Усі нитки ведуть до канцелярії Алії, до Регентства.

Стілґар труснув головою і глибоко вдихнув:

— Це нейтральна територія. Я дав слово.

— Так не може продовжуватися далі! — запротестував Айдаго.

— Погоджуюсь, — кивнув Стілґар. — Алію піймано в коло, і це коло щодня стискається. Це як наш старий звичай багатоженства. Дозволяє виявити чоловіче безпліддя. — Він запитально зиркнув на Айдаго. — Ти кажеш, що вона зраджує тебе з іншими чоловіками. Думаю, ти саме це мав на увазі, кажучи, що вона «використовує свою стать як зброю». Перед тобою відкривається цілковито законний шлях. Джавід тут, у Табрі, з відомостями від Алії. Тобі достатньо лише…

— На твоїй нейтральній території?

— Ні, за її межами, у пустелі.

— А якщо я скористаюся можливістю, аби втекти?

— Ти не матимеш такої можливості.

— Усе ж я присягаюсь тобі, що Алія одержима. Що я маю зробити, аби переконати тебе…

— Це складно довести, — промовив Стілґар. Цієї ночі він часто це повторював.

Айдаго згадав слова Джессіки й сказав:

— Але ти маєш способи довести це.

— Спосіб, так, — сказав Стілґар. Знову хитнув головою. — Болісний, незворотний. Тому я й нагадав тобі про наш підхід до почуття провини. Можна звільнитися від будь-якої провини, спроможної нас знищити, окрім Випробування на одержимість. У цьому випадку трибунал, яким є весь народ, бере на себе повну відповідальність.

— Ви вже робили це раніше, чи не так?

— Я певен, що Превелебна Мати у своїй декламації не оминула нашої історії, — відповів Стілґар. — Так, ми вже це робили.

Айдаго зреагував на роздратування у голосі Стілґара.

— Я не намагався звинуватити тебе в брехні. Це просто…

— Ніч була довгою, і питання зосталися без відповіді, — сказав Стілґар. — А зараз настав ранок.

— Мені потрібен дозвіл, щоб передати послання Джессіці, — промовив Айдаго.

— Це було б посланням на Салусу, — відповів Стілґар. — Я не даю вечірніх обіцянок. Мушу тримати слово — тому Табр є нейтральною територією. Ти зберігатимеш тут цілковите мовчання. Я пообіцяв це від імені всіх моїх людей.

— Алія мусить бути піддана твоєму Випробуванню!

— Можливо. Насамперед ми повинні довідатися, чи існують пом’якшувальні обставини. Наприклад, брак авторитету. Чи навіть невезіння. Це може бути виявом природної схильності до зла, властивої всім людям, а не лише одержимим.

— Ти хочеш мати певність, що я не звичайний обманутий чоловік, який прагне помститися чужими руками, — сказав Айдаго.

— Так могли б подумати інші, але не я, — відповів Стілґар. Усміхнувся, щоб зробити свої слова не такими колючими. — Ми, фримени, маємо свою науку про традицію, наш хадис. Коли боїмося звернутися до ментата чи Превелебної Матері, звертаємося до хадису. Там сказано, що єдиний страх, який ми не можемо подолати, — це страх перед власними помилками.

— Леді Джессіку слід повідомити, — сказав Айдаго. — Ґурні каже…

— Ця звістка могла прийти не від Ґурні Галлека.

— Вона не могла прийти ні від кого іншого. Ми, Атріди, маємо власні способи перевірки інформації. Стіле, хіба ти не можеш з’ясувати принаймні частину…

— Джакуруту більше немає, — промовив Стілґар. — Його зруйновано багато поколінь тому. — Він торкнувся рукава Айдаго. — Хай там як, я не можу розпорошувати вояків. Це неспокійні часи, канати під загрозою… ти розумієш? — Він знову сів. — Тепер, коли Алія…

— Алії більше немає, — сказав Айдаго.

— Це ти так кажеш. — Стілґар зробив черговий ковток кави, відсунув чашку. — Облишмо цю тему, друже Айдаго. Часто немає потреби відривати руку, щоб витягти скалку.

— То поговорімо