Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

не виявив зацікавленості у приватній зустрічі із прем’єр-міністром і не запропонував нічого, щоб розважити його наступного дня. Дорогою від Лівадії до Воронцовської вілли Черчилль зненацька вирішив залишити місце проведення конференції негайно, а не чекати завтрашнього дня, як планувалося спочатку. «Навіщо нам тут залишатися? Чому не поїхати сьогодні ввечері — не бачу жодних причин затримуватися тут і на хвилину довше, ми від’їжджаємо!» — заявив раптово збуджений Черчилль. «Він вийшов із машини і, увірвавшись до особистого кабінету, оголосив: “Не знаю, як ви, але я їду. Від’їжджаю за 50 хвилин!” На мить запала гнітюча тиша, — писала Сара, — а потім усі заметушилися. Валізи та великі таємничі паперові пакунки, які нам дали росіяни, наповнили зал. Прання повернулося чистим, але вологим».

Рішення Черчилля стало несподіванкою для всіх членів британської делегації. О пів на п’яту лорд Моран збирався на прогулянку, коли Черчилль з’явився на віллі. «Ми виїжджаємо о п’ятій. Де Томмі? Соєрсе!» «Його голос дзвенів», — написав Моран пізніше. «Соєрсе! Де всі?» Соєрс, лакей Черчилля, був явно засмучений. «Вони не можуть так зі мною поводитися!» — заявив він, оточений напівспакованими сумками, буквально б’ючи себе у груди. «Він поклав пакунок із милом усередину, а тоді вийняв його. Обережно розклав костюм Лорда-Хранителя П’яти портів, потім змінив його на костюм королівського яхт-клубу, — писала Сара Олівер своїй матері. — Тато, добродушний і бадьорий, як хлопчик, який повернувся зі школи і вже виконав домашнє завдання, ходив із кімнати в кімнату, кажучи: “Давай, давай!”»

Наближення негоди стало виправданням для раптової зміни планів відносно від’їзду. Як завжди, непостійний Черчилль був готовий передумати за мить. Упродовж наступних п’ятдесяти хвилин він робив це багато разів: вони поїдуть; вони залишаються; вони таки поїдуть. Фактично виїхали о пів на шосту і за дві години були в Севастополі, де піднялися на британський корабель «Франконія». Капітанові здалося, що Черчилль утомлений, але прем’єр-міністр негайно попросив дипломатичну пошту. Черчилль спрагло шукав новин із зовнішнього світу.

Прем’єр-міністр був розслаблений і щасливий, опинившись на борту британського корабля. Спочатку їм треба було повечеряти. «Чудово повернутись до англійського харчування після молочних поросят і холодних жирних закусок», — сказав прем’єр-міністр своїм гостям. Він співав «Солдатів королеви». «Прем’єр, який мав жахливий настрій протягом усієї конференції, дратувався і гнівався, зараз перебував у піднесенні», — писав лорд Моран. «Я такий радий покінчити з цією клятою справою», — сказав Черчилль своєму лікареві, посилаючись на ялтинське комюніке. «У всякому разі, — продовжував він, — ми це зробили і спекалися». Черчилль був явно незадоволений результатами конференції, але радий, що вона зрештою закінчилася. «Він намагається забути, що мало чого досягнув, — написав Моран, який знав свого пацієнта краще за всіх. — Він грайливий, усміхнений, бешкетний».

Що більше реальний досвід Ялти відходив у пам’ять, то кращий вигляд мав для Черчилля в ретроспективі. Наступного дня він уже був готовий вважати комюніке успіхом. «Я сподіваюся, тобі сподобається комюніке, яке буде опубліковане завтра вранці, — написав він Клементині із “Франконії”. — Ми розглянули чимало питань, і я дуже задоволений рішеннями, які ухвалили». Ялтинська конференція закінчилася; народжувався ялтинський міф[485].

На відміну від Рузвельта, Черчилль не поспішав залишати Крим. Зворотна подорож передбачала виснажливий і потенційно небезпечний політ до Середземномор’я, і сімдесятирічний прем’єр-міністр Великої Британії відчув, що зможе скористатися шансом на перепочинок. Крім того, він не мав термінових зустрічей. Черчилль провів три ночі на «Франконії», пришвартованій у Севастопольській гавані, і, як і Рузвельт, побачив руїни міста. Він бачив руйнування раніше, не в останню чергу в рідній Англії, і був вражений значно менше, ніж президент. Перед від’їздом у Сакський аеропорт уранці 14 лютого він отримав першу доповідь про бомбардування Дрездена 805 британськими літаками попередньої ночі. У доповіді також зазначалося, що за останні п’ятнадцять годин чотирнадцять ракет «В-2» влучили в Лондон та передмістя, у результаті чого загинуло п’ятдесят п’ять осіб. Руїни Севастополя не були для Черчилля великим відкриттям.

Черчиль, коли дивився на руїни, бачив також майбутнє життя, яке жевріє на них. Згадуючи перший вечір на «Франконії», Черчилль зазначав: «Із палуби ми оглянули порт, який німці практично зруйнували, однак тепер він знову був сповнений активності, і вночі його руїни палали світлом». Наступного дня він запитав у радянського гіда, чи не бракує їм скла. Скла справді бракувало, і гід відповів, що вони закривають вікна фанерою. Прем’єр-міністр зазначив, що британцям також не вистачало скла; два мільйони будинків були пошкоджені, а 10 % — непридатні до життя.

На вулицях Балаклави, де він зупинився на шляху до найвідомішого бойовища Кримської війни, Черчилль сказав своєму лікареві: «Я вдивлявся в їхні обличчя, Чарльзе. У їхньому вигляді помітна гордість. — І додав: — Вони мають право почуватися гордими». Сцена, що спровокувала це зауваження, була досить типовою на вулицях радянських міст, які відвідували іноземці. «Сара, — писав Моран, — давала шоколад якимось дітям, але російський солдат розігнав їх і, звернувшись до Сари, сказав, що їхні діти не потребують підгодовування». Загальний інформаційний бюлетень, виданий американській делегації в Ялті, окремо застерігав від подарунків радянським солдатам. «За жодних обставин радянським вартовим не можна пропонувати сигарети, цукерки тощо, — стверджувалося у бюлетені. — За радянським законом воєнного часу, сторожі категорично забороняється приймати будь-які подарунки, а порушення дуже суворо караються»[486].

Чого представники західних делегацій у Ялті не знали, то це того, що ці обмеження стосувалися не тільки вартових, а й радянських громадян загалом. «Ми повинні навчити наших людей припускати, що кожен іноземець є шпигуном, — повідомив радянський чиновник Джорджу Кеннану, тодішньому раднику американського посольства в липні 1944 р. — Тільки так ми можемо навчити їх самоконтролю, який вони повинні мати як громадяни великої держави». «Нашому народові, — продовжував він, — не можна забувати, що він живе в капіталістичному середовищі і що друг сьогодні може бути другом, а завтра — ворогом. Ми не можемо дозволити вам тісно співпрацювати з ними. Ви розкажете їм усілякі речі про ваші країни, про вищий добробут, про те, що ви вважаєте щасливішим життям. Ви заплутаєте їх, послабите їхню лояльність до власної системи»[487].

За допомогою нагляду та репресій режим привчив свій народ триматися подалі від іноземців. Лише діти ще не засвоїли цей урок[488].

Гостей із заходу та господарів конференції розділяла прірва, а їхня історична пам’ять була кардинально відмінною. Балаклавське поле, яке багато важило для британців, не цікавило радянських господарів. Черчиллю і його оточенню було трохи ніяково, що вони виявляли стільки інтересу до історії війни, в якій британські війська вторглися на територію Російської імперії, але незабаром стало очевидним, що в них не було причин для занепокоєння. Їхня охорона з НКВС ніколи не чула про Кримську війну, а радянський адмірал, котрий супроводжував їх у цій поїздці, вважав, що британці хотіли відвідати цю місцину, щоб ушанувати недавні бої між Червоною армією та Вермахтом.

Пізніше Черчилль згадував: «Коли [Бригадир] Пік показував на лінію, де шикувалася Легка бригада, російський адмірал показав майже той самий напрямок і вигукнув: “Німецькі танки йшли на нас звідти”. Трохи пізніше Пік пояснив диспозицію росіян і показав на пагорби, де стояла їхня піхота, після чого російський адмірал утрутився з очевидною гордістю: “Ось де російська батарея воювала і загинула