Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

до останнього бійця”». Мені здалося, що саме на цьому етапі варто пояснити, що ми вивчали іншу війну, війну династій, а не народів. Наш екскурсовод не виказав жодних ознак розуміння, але здавався абсолютно задоволеним»[489].

Як не дивно, атмосфера нерозуміння, яка переслідувала радянців і британців до закінчення перебування Черчилля в Криму, мала радше позитивний, ніж негативний вплив на їхні відносини. Кирило Новиков, високопоставлений радянський дипломат, який відповідав за логістику конференції, згадував, що Сталін продовжував по-різному ставитися до Рузвельта й Черчилля до останнього моменту їхнього перебування на радянській землі. Щоб показати повагу до Рузвельта, Сталін незадовго до від’їзду президента наказав доставити до його літака кілька ящиків мінеральної води з Кавказу, яку той похвалив під час конференції. З боку Сталіна не було навіть спроби виказати подібну доброзичливість до Черчилля, якого провела делегація чиновників нижчого рівня комісаріату із закордонних справ. Черчилль, згадував Новиков, був змушений виголосити свою прощальну промову перед командувачем почесної варти.

Те, що Сталін задумав як образу, вочевидь, залишилося непоміченим. «На летовищі вишикувалася чудова почесна варта військ НКВС, — згадував Черчилль пізніше. — Я оглянув їх у своїй звичній манері, дивлячись кожному просто в очі. Це забрало якийсь час, оскільки їх було не менше двохсот, але радянська преса схвально це прокоментувала. Я виголосив прощальну промову перед входом у літак». У своїй промові він згадав «великого лідера». «Дякую всім вам і, покидаючи російську землю та відомщений Крим, очищений російською доблестю від нечистої загрози Гуна, покидаючи радянську територію, я висловлюю всім вам і вашим вождям, особливо вашому великому лідеру, Верховному головнокомандувачу Маршалу Сталіну, вдячність і захоплення доблесним російським народом та його армією, яке поділяють представники британського народу, розсіяного по всьому світу, по всіх океанах та куточках земної кулі»[490].

Розділ 27

Дні надії

З усіх письменників, які бували в Ялті, найяскравіший опис краєвиду з території Ореанди, царського маєтку поруч із Лівадією, мабуть, залишив нам Антон Чехов. «Ялту було ледве видно крізь ранішній туман, на вершинах гір нерухомо стояли білі хмари, — написав він в одному зі своїх найвідоміших оповідань “Дама з собачкою”[491]. — Листя не ворушилось на деревах, цвірчали цикади, і одноманітний, глухий шум моря, що долинав знизу, говорив про спокій, про вічний сон, який чекає нас. Так шуміло внизу, коли ще тут не було ні Ялти, ні Ореанди, тепер шумить і шумітиме так само байдуже і глухо, коли нас не буде. І в цій незмінності, у цілковитій байдужості до життя і смерті кожного з нас криється, може, запорука нашого вічного порятунку, безперервного руху життя на землі, безперервної досконалості»[492].

Навряд чи західні делегати Ялтинської конференції сподівалися на вічний порятунок через те, що вони зробили в Ялті, але, мабуть, вони були не проти долучитися до безперервного руху до досконалості. Здавалося, вони вже майже його осягнули. «Особливо співають від щастя американці, — писав лорд Моран, згадуючи останній день конференції. — Вони покидають Ялту з почуттям задоволення від досягнутого, почуваючись на вершині світу, і якщо інші конференції зосереджувалися на політичних пропозиціях, Ялта стала ареною важливих рішень, які повинні вплинути на майбутнє світу».

«Глибоко в серці ми справді вірили, що настав світанок нового дня, про який ми всі молилися і говорили так багато років, — сказав Гопкінс після війни своєму біографу Робертові Шервуду. — Ми були абсолютно впевнені, що здобули першу велику перемогу миру, і під словом “ми” я маю на увазі всіх нас, увесь цивілізований людський рід». Лорд Моран записав, що Гопкінс, лежачи на смертному одрі, був твердо переконаний, що зійшла зоря нової утопії. На його думку, росіяни показали, що дослухатимуться до раціональних аргументів, а президент упевнений, що «зможе з ними жити в мирі».

Саме захоплення Гопкінса, а не обережніше переконання Рузвельта щодо можливості співпраці з радянцями в майбутньому, визначало настрій американської делегації. Військові мали свої підстави для задоволення результатами конференції, оскільки участь радянців у війні з Японією стала звершеним фактом. Адмірал Легі повідомив Гарріману, що Тихоокеанська угода «надала поїздці цінності». Генерал Маршалл у розмові зі Стеттініусом висловив ще палкіше захоплення. «Заради того, що ми тут здобули, я із задоволенням залишився б ще на цілий місяць», — сказав він, коли державний секретар припустив, що той, напевно, радий нарешті повернутися додому[493].

Американські дипломати теж не пасли задніх, вихваляючи здобутки конференції. Стеттініус був переконаний, що в підсумку американці виграли. «Загальний баланс конференції чітко свідчить, що Радянський Союз у Ялті зробив більше поступок Сполученим Штатам та Великій Британії, ніж ті зробили радянцям», — писав він у мемуарах. Чарльз Болен пригадував, що «в загальному настрої переважало задоволення». Він вважав рішення «реалістичними компромісами між відмінними позиціями кожної країни» і гадав, що «кожен із трьох лідерів досяг своїх головних цілей». Звичайно, залишалися проблемні питання, перелік яких очолювала Польща, але більшість американців була переконана, що не розв’язане в Ялті врегулює «остаточна» мирна конференція. «Коротко кажучи, — згадував Болен, — коли ми покидали Ялту, була надія на справжню співпрацю з Радянським Союзом у політичних питаннях після закінчення війни»[494].

Не тільки американці пройнялися «духом Ялти». Військовий радник Черчилля, генерал Гастінґс Ісмей, писав верховному головнокомандувачу союзних військ у Південно-Східній Азії адміралу Луїсу Маунтбеттену, що ця конференція стала «великим успіхом, можливо, не стільки завдяки формальним підсумкам, як з огляду на дух щирого співробітництва, який пронизував усі обговорення». Ісмей вважав, що таке ставлення поділяли всі члени делегації, за винятком прем’єр-міністра, «який був розчарований провалом у врегулюванні польської проблеми». Ісмей мав рацію: навіть скептичний Алек Кадоґан покинув Ялту задоволеним. «Як на мене, конференція була цілком успішною, — написав Кадоґан дружині в останній день саміту. — У нас є договір щодо Польщі, який може залагодити розбіжності, принаймні на якийсь час, і гарантує певну незалежність полякам. Ми погодили план Думбартон-Оксу і вирішили ще багато чого, включно з важливою угодою з росіянами про поводження з нашими ув’язненими, яких вони звільняють. Я сподіваюся, світ буде в захваті!»

Члени воєнного кабінету в Лондоні явно були вражені. Дванадцятого лютого, коли вони зібрались обговорити текст комюніке щодо результатів Ялтинської конференції, віце-прем’єр-міністр Клемент Еттлі заявив, що «результати, яких, попри великі труднощі, досягли прем’єр-міністр та міністр закордонних справ, були дуже переконливими». Членів воєнного кабінету потішило рішення щодо Організації Об’єднаних Націй: «Хоч нам довелося поступитися і визнати членами-засновниками Україну та Білу Росію, було очевидно, що американці повністю нас підтримали у цьому питанні».

Воєнний кабінет привітав угоду, «досягнуту щодо дуже складного питання Польщі», і був задоволений тим, що рішення про її західний кордон відкладалося до «Мирної конференції». У справі розчленування Німеччини «залишалося багато простору для маневру». Франція мала отримати власну окупаційну зону, приєднатися до союзницької контрольної комісії та додати свій підпис під Декларацією про визволену Європу. Угоди про Югославію та німецькі репарації не викликали заперечень. Конференцію визнали тріумфом, а уряд вирішив надіслати телеграму Черчиллю й Ідену, в якій відзначав «майстерність та успіх, із якими вони проводили обговорення, і досягнуті ними результати»