Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

Прокопович чув, як ти в гарячці вірші читав, то тепер тебе поетом у нас величають, — світили її очі здоров'ям, утіхою й радістю.

— То мені тут знову операцію робили? — підтвердив Петро свої здогади.

— Розшивали, бо уламки різали тобі хребта і грозили паралічем, а тепер і парезу не буде, може ж. Кишки тобі ті костоправи вкоротили, а уламків усіх не побачили, то й мучився, яку пеклі... Піду, бо зараз, мабуть, уже привезуть, — поправила тверду подушку від головою Янчука і направилася в двері няня.

Професора доправили в палату два санітари в супроводі медсестри Віри Климівни. Лежав він тихо, не стогнучи, вже й коли всі вийшли, видно, під дією наркозу. Був худорлявий, геть лисий, мав сиву борідку клиночком і вусики, рум'яне лице, свіжо й добротно виголене. І постіль, і білизну мав нові й білосніжні, рушник махровий, а подушку явно пір'яну.

Янчук услухався в навушники, де йшлося про героїчну перемогу над білофінами, що просять миру, але продовжують спротив, тож доблесні радянські війська героїчно подавляють їх, закріплюючи успіхи по всьому фронту. Говорилося і про переговори з буржуазними урядами Прибалтійських держав, робітничий клас і селянство яких борються за приєднання їх до Союзу, як і молдавани й українці в румунській Бессарабії. Почуте підказувало Петрові про явні агресивні наміри „вождя народів“, хоч конкретно він, звичайно, нічого не знав. Слухання перервалося, яку палату зайшли тітуня Онися з незнайомою дівчиною. Спершу підійшовши до професора, дівчина заговорила з ним.

— Я медсестра, звуся Юлею, чула, що в гарячці ти читав вірші. Хто ти? — світилися її чорні, ніби наглянсовані, блискучі й райдужно-веселі очі. „У таких і злоба виглядатиме ласкою“ — висновкував хворий.

— Фельдшер... і студент університету.

— А кажуть, ти поет, читав професорові вірші? — очі її робляться здивованими.

— О-о-ох! Якого університету й факультету? — повернувши голову до Янчука, запитує новий однопалатник. — Приємно чути, — вмовкає.

— Може, маєш яке прохання? — помовчавши, довірливо питає Юля.

— Та маю, звичайно... В Лисках у мене товариш, а в музичній школі знайома — Варя Чмих.

— Чи вони знають, що з тобою?

— Не знають. Написати б...

— Полежи, я зараз, — Юля побігла за папером і олівцем.

— Бо-о-о-жесь-ке дів-чи-и-и-сько, — видушує крізь стогін професор.

— Про неї всі так тут кажуть, — додає тітуня Онися й виходить із палати, поливши квіти на вікні.

— Кажи, як твій товариш у Лисках пишеться, і яка його адреса, — починає записувати Юля. — Гаразд, Грицькові сьогодні ж на чергуванні напишу, а Варю навідаю завтра та попрошу прийти до тебе. Вона твоя наречена?

— Подруга Грицевої нареченої.

— Даруй, мені пора заступати на чергування. Навідаю тебе завтра, як поговориш із Варею, — відступає Юля до дверей. — Аби, професоре, до завтра, будь ласка, всі болі перестогніть, — обдає обох райдугами очей і зникає за дверима дівчина.

У світлій і чистій кімнаті ніби темніє після цього, хоча шибки широкого великого вікна світяться списаними морозом квітами й павичевими хвостами. У Петровому навушнику шкварчливо звучить музика, а в животі, попереку й нозі смикає дужче, та в душі його вже викушкується радість, адже і Гриць може його навідати, і Варя напевне прийде, а відтак він буде жити! Шкода, що Юля не попросила Гриця привезти паперу й конвертів, бо ж за якийсь тиждень-два, як запевняє масажистка Зіна Сергіївна, він таки зможе сидіти, а отже, й писати.

— Добривечір, професоре! — несподівано перериває Янчукові міркування поява Василя Прокоповича, що спиняється біля ліжка напарника по палаті. — Підсилилися болі, друже, та це тимчасово. За два-три вже пробуватимете ходити, а за тиждень уже й лекції свої читатимете, забувши і про апендикс, і про клініку та прикрощі, що спіткали вас у ній, — підбадьорює недужого.

— Спасибі, колего, за обнадійливі слова, але, вибачте, цікавий знати, чому ті болі ніби підсилюються?

— Цілком нормальне явище! Після припинення дії наркозу — неодмінне. Видужуйте й будьте здорові! — переходить до Петрового ліжка. — А ти тепер маєш упевнену надію на довге й повноцінне життя, хіба протягом деякого періоду з милицями!

— Дякую, професоре, дуже сердечно! Але я і в гарячці не полишав надій!

— Нічого дивного! Тепер твій статус цілком задовільний, а на Зіну Сергіївну не нарікай, то я їй наказав катувати тебе щодня, щоразу збільшуючи муки, — помацавши пульс, пішов до дверей. — Доброї вам обом ночі! — побажав від порога і зник у дверях.

Знаючи, що із кишківником у нього все більш-менш ясно, Петро турбувався тепер пошкодженням спинномозкових дисків, які навіть Зіна Сергіївна щадила при масажі... Янчук намагався не стогнати, хоч те й давалося йому нелегко, особливо при постійних стогонах сусіда-професора. Щоб якось відволіктися від безперервних болів, що особливо загострювалися після масажів, він силкувався глушити їх спогадами чи заглибленням у зміст радіопередач.

Слухаючи про сфери Дантового пекла, що стали світовим мірилом, Петро думав про те, що життя в новоімперії значно важче в порівнянні з ним, бо про жодні надії тут і мова не йде, бо навіть плекання їх є злочином!

Почувши про досягнення великих: Фарадея у віці 20 років, Ліннея у 24, Ньютона у 25, Гельмгольца й Майєра у 28 та інших, — задумувався над тим, що ж зробив він у свої за 20, і проаналізувавши, розумів, що похвалитися йому нічим, навіть скинувши частину вини на голодомор та фінський фронт. „Лежатиму тут, очевидно, ще довго, тож мушу через Гриця дістати програму і при першій же можливості продовжити навчання!“ — твердо вирішував для себе найважливіше.

„Республіка не має потреби в дослідах учених!“ — відповіли Лавуаз'є кати», — чує Янчук по радіо і ловить себе на асоціації зі своєю республікою, що не має жодних прав і на найменше рішення, не погоджене з Москвою. Облудне законодавство і колись панувало жаским злочином, і тепер богує, і мабуть, буде жити аксіомою в майбутньому, глушачи всякий оптимізм.

«Недарма велет Бігла стверджував, що життя є сукупністю всебічних дій проти смерті», — міркує диктор, і Петро особливо гостро розуміє свою протидію поневірянням та животінням протягом усіх попередніх років.

«Поет Лукрецій і філософ Емпедокл провістили ідею природного добору між усім живим», — твердить диктор, а Янчук подумки згоджується: «Хвала миті, що осіяла геніїв!.. Ми вибираємо і нас обирають — за вродою, силою, кмітом... У людську суть