Читати книгу - "Королева пустелі"

березні 1918 року революційна Росія, під контролем нового більшовицького уряду, уклала з Німеччиною угоду, залишаючи союзників — Францію, Британію, Італію та Америку — воювати у Західній Європі. Британці продовжували витісняти турків на північ Аравії, сподіваючись відкрити новий фронт, тож британські війська рухалися на північний захід через Австрію, щоб напасти на Німеччину з боку незахищеного кордону на півдні — британці відкинули таку можливість після краху на Дарданеллах 1915 року. Звільнившись від конфлікту з Росією, Німеччина могла зосередити всі свої зусилля на цих фронтах і запустити в дію шість місяців лютих нападів на країни-члени Антанти, розпочинаючи від узбережжя Північного моря в Бельгії і аж до Швейцарського кордону на півдні. Антанта твердо трималася на ногах, доки німецька армія не знесилилася, залишившись без спорядження, чобіт і навіть продовольства. До початку серпня їхній бойовий дух зовсім упав. А тим часом Британія скликала таємну армію, до якої входило сто тисяч новоприбулих піхотинців, які крокували за колоною з сотні танків, новим винаходом Вінстона Черчилля. Піхота вдарила по слабкому місцю німецької лінії оборони, виганяючи німців з окопів і женучи кілометр за кілометром територією, яку не могли відвоювати протягом чотирьох років війни. Водночас Франція вгатила по німецьких траншеях з північного боку, а Америка — з південного, а тим часом Британія продовжувала просуватися до центру. Німецький головнокомандувач визнав свою поразку, і не минуло й кількох днів, як німці вимагали миру.

Коли мир був уже практично досягнутий, союзники почали сперечатися між собою; саме ці чвари затримають Ґертруду ще на три роки і саме вони ледве не зруйнують усю її місію в Аравії. Члени Антанти ніяк не могли дійти згоди, чи слід гнати німців аж до Берліна, що, з одного боку, спустошило б країну, а з другого — стало б уроком, який ніхто ніколи не забув би. Маршал Фош, французький верховний головнокомандувач союзних військ, заявив, що світ уже пережив забагато смертей і руйнацій. Антанта склала договір припинення вогню, згідно з яким німці визнавали свою поразку й були вимушені прийняти повну демобілізацію своїх військ, а свій військово-морський флот передати Британії. Німці підписали цей документ одинадцятого числа одинадцятого місяця 1918 року, і вогонь припинили. А тим часом британська армія підійшла до турецького кордону. Турки втекли з Аравії, однак проблеми, які вони породили, залишилися.

Остаточне перемир’я поставило крапку на всіх бойових діях, однак армії союзних держав були готові продовжувати війну у разі, якщо Німеччина, Австро-Угорщина та Туреччина не виконають умови мирного договору. Водночас самі умови були ще не визначені. Америка хотіла повернути кошти, які позичила Британії та Франції, а Британія, своєю чергою, хотіла повернути кошти, які давала Франції; однак обидві ці країни були банкрутами. Франція хотіла застрахуватися від можливих майбутніх нападів Німеччини та повернути собі територію Ельзасу й Лотарингії, окупованих німцями. Італія, після запеклих боїв у складі Антанти, вимагала урізати від переможених держав більше території. Британія хотіла захищеної імперії, військово-морський флот якої знову отримав би контроль над усіма морями. Усі хотіли, щоб Німеччина була смиренною, знезброєною і за все розплатилася, однак прийнятну суму ніхто не міг назвати.

Цих проблем було достатньо, щоб з головою завантажити виснажених лідерів, які приїхали до Парижа на початку нового 1919 року. Трьома головними сторонами, які брали участь у конференції, стали президент Америки Будро Вілсон, прем’єр-міністр Великої Британії Ллойд Джордж і немолодий, однак тверезомислячий прем’єр-міністр Франції Клемансо. Частково саме ця трійка чоловіків була відповідальна за долю всіх тих народів, які тоді не мали ані уряду, ані визначених кордонів, ані нації. Після розпаду таких колосальних імперій, як Німецька, Російська, Австро-Угорська й Турецька сотні скорених ними племен та рас у Європі, Африці та на Близькому Сході залишилися без уряду, політики, армії та грошей.

Паризька мирна конференція 1919 року була покликана вирішити всі ці питання, навіть якщо проблеми починалися з вибору мови для ведення дискусії. До участі у конференції залучили двадцять сім країн-союзників. Кожна країна, яка була зачеплена війною, мала можливість висловити свої аргументи проти переможеної сторони і заявити про своє власне місце у повоєнному світі. Сильні держави, як-от Америка та Британія, приїхали до Парижа раніше, ще до кінця 1918 року, займаючи для своїх представників місця у розкішних готелях. Учасникам конференції з маленьких держав знадобився місяць, щоб дістатися до Парижа з протилежного кінця світу. Серед таких гостей були народи, про яких величні союзні держави взагалі ніколи нічого не чули; одними з таких невидимок були представники з Аравії, територія якої перебувала під окупацією Османської імперії і за чиє майбутнє боротиметься Ґертруда.

Президент Вілсон приїхав до Парижа, щоб проголосити розроблені ним чотирнадцять пунктів принципу майбутніх відносин між націями, включаючи право кожної держави самій обирати для себе форму правління.

Колоніальне правління мало перейти до надбання історії. Для започаткування нової моделі правління потрібно було, щоб такі могутні держави, як Велика Британія та Франція навчили нові нації, як слід засновувати добрий уряд, забезпечуючи їх фінансовою допомогою та кваліфікованими керівниками, які розчистили б їхній шлях до незалежності. Вирішенням цього питання мав стати «мандат», правовий документ, який зобов’язував виконувача заснувати повноцінну державу і допомагати недосвідченим націям допоки вони не будуть готові стати автономними; у результаті, на це могло піти років з двадцять. Натомість сторона-наглядач отримувала безпосередні торговельні можливості та сильний дипломатичний вплив на території свого протекторату.

З думкою про те, що Перша світова війна була останньою в історії всіх воєн, президент Вілсон також вирішив створити новий форум, де всі держави вирішували б свої проблеми у формі дебатів, і навіть вводили санкції проти країн, які проявляли певні агресивні наміри. Він проголосив Лігу Націй, до складу якої входили всі незалежні держави і за допомогою якої встановлювалися їхні законні права щодо інших країн. У той час як Паризька мирна конференція була засіданням для вирішення умов договорів, встановлених між союзниками та їхніми ворогами, Ліга Націй мала затверджувати кордони нових націй, допомагати у виборі форми правління й за допомогою мандатів призначати сторону-наглядача для слабких держав. Ідея вищого органу влади, який міг врегульовувати стосунки між державами, здавалася надзвичайно грандіозною. Увесь наступний рік розробляли конституцію Ліги Націй і скликали країн-членів для роботи у її представництві. Лише після того Ліга почала розглядати державу кожної з нових націй і вирішувати, чи готова вона до самостійного управління, чи їй слід надати статус підмандатної. Ліга Націй також мала уповноваження затверджувати договори, призначені для врегулювання прикордонних суперечок.

А тим часом прикордонні суперечки продовжували