Читати книгу - "Син Начальника сиріт"

в будинку. Урешті я загорнувся в халат і ліг на підлогу в коридорі. Намагався відновити в пам’яті голоси цвіркунів і дітей, які бігали в темряві, але, заплющивши очі, зміг уявити лише холодний цемент. Подумав про селян із їхніми жилавими тілами й кострубатою мовою, про те, що їм начхати на все на світі, крім голоду.

У темряві почулося «бринь!». То був червоний телефон.

Знайшов його, він світився зеленим. На екрані з’явилася нова фотографія: корейські хлопчик і дівчинка стоять вражені, усміхнені на тлі ясного неба. На головах у них чорні шапочки з вушками, у яких обоє скидаються на мишей.

Коли настав ранок, двері виявилися відчинені. У квартирі мама варила кашу, а батько сидів за столом.

- Хто там? - спитав батько. - Є тут хто-небудь?

Мені впало в око, що на спинці одного зі стільців залоснилося кругле місце: там об нього терлася дверна ручка.

- Тату, це я, ваш син.

- Як же й гарно, що ти повернувся, - мовив батько. - Ми дуже за тебе хвилювалися.

Мати нічого не сказала.

На столі лежали справи батьків, котрі я взяв з архіву. Увесь тиждень їх читав. Складалося враження, що їх хтось прогортав без мене.

- Я вночі хотів зайти, а двері чимось загородили, - сказав батькам. - Хіба ви мене не почули?

- Я нічого не чув, - сказав батько. Потім, дивлячись перед собою, спитав: - Жінко, а ти нічого не чула?

- Ні, - відказала мати від плити. - Я нічого, зовсім нічого не чула.

Я поправив папери.

- Невже ви тепер ще й оглухли?

Мати, човгаючи, маленькими кроками, щоб не перечепитися зосліпу, принесла на стіл дві тарілки каші.

Я спитав:

- Але навіщо забарикадували двері? Ви ж мене не боїтеся, ні?

- Боїмося тебе? - перепитала мати.

- Чого нам тебе боятися? - поцікавився батько.

Мати мовила:

- По гучномовцю передали, що американський флот проводить агресивні навчання біля наших берегів.

- Тут не можна ризикувати, - підсумував батько. - З американцями слід бути насторожі.

Вони подмухали на кашу й тихо набрали по ложці.

- А скажіть, мамо, як у вас виходить куховарити, коли вам не видно?

- Відчуваю жар над каструлею чи сковородою, - відказала вона. - А їжа, коли готується, змінює запах.

- А з ножем як?

- З ножем усе просто, - сказала мати. - Я його спрямовую кісточками пальців. Найважче мішати їжу на сковороді, у мене завжди висипається.

У материній справі була її фотографія, на якій вона молода. Вона була красуня, і, мабуть, тому її привезли з села до столиці, але яка сила занесла її на фабрику, чому вона не стала співачкою чи офіціанткою, - про те у справі сказано не було. Я поворушив папери, і батьки почули шарудіння.

- Там на столі лежали якісь папери, - сказав батько знервованим голосом.

- Вони впали на підлогу, - додала мати. - А ми їх назад на стіл поклали.

- То випадково, - зауважив батько.

- Буває, - відказав я.

- Оті папери - це щось із роботою пов’язане? - поцікавилася мати.

- Атож, - додав батько, - це щось із тієї справи, над якою ти працюєш?

- Просто дивлюся, - сказав я.

- Напевне, це щось важливе, коли ти їх додому приніс, - мовив батько. - Комусь щось загрожує? Може, комусь із знайомих?

- Ну що тут відбувається? Це ви про громадянку Квок? Ви й досі на мене за неї сердитеся? Я не хотів, щоб її забрали. Але виявилося, що це вона краде вугілля з котельні. І взимку ми всі мерзли через її егоїзм.

- Не сердься, - попросила мати. - Ми просто переймаємося тими нещасними, які там, у твоїх папках.

- Нещасними? - не зрозумів я. - А чому ви їх називаєте нещасними?

Обоє замовкли. Пішов на кухню й подивився на банку з персиками на верхній шафі. Здається, її було зрушено з місця. Може, їх перевіряв мій незрячий дует, але в мене не було цілковитої певності, як саме стояла банка раніше.

Повільно порухав материною справою перед її очима, але вона ніяк не зреагувала. Тоді помахав папкою, мов віялом, так що їй в обличчя дмухнув вітерець, здивувавши її.

Мати відсахнулася, перелякано принюхуючись.

- Що сталося? - спитав її батько. - Що таке?

Мати нічого не сказала.

- Мамо, ви мене бачите? Мені важливо знати, чи ви можете мене бачити.

Вона розвернулася лицем до мене, хоча погляд її лишався розфокусованим.

- Чи я тебе бачу? - перепитала вона. - Я тебе бачу окремими спалахами в темряві.

- Будь ласка, не треба загадок. Мені треба знати.

- Ти народився вночі, - сказала вона. - Перейми в мене були весь день, а коли стемніло, у нас не було свічок. Ти прийшов у світ навпомацки просто батькові у руки.

Батько підняв свої руки у шрамах від верстата.

- В оці руки, - додав він.

- Отак було в 62 році Чучхе, - сказала мати. - Таке було життя у фабричному гуртожитку. Твій тато присвічував сірниками, запалював їх один за одним.

- Один за одним, доки всі скінчилися, - додав батько.

- Я торкнулася кожної частинки твого тіла, спочатку щоб перевірити, чи все в тебе на місці, а потім - щоб познайомитися з тобою. Ти був такий маленький, такий чистий - ти міг би стати ким завгодно. Минуло чимало часу, доки зійшло сонце й ми змогли побачити, хто в нас вдався.

- А інші діти були? - спитав я. - Був іще хтось у сім’ї?

Мати наче не звернула уваги на ці слова.

- Наші очі не бачать. Ось відповідь на твоє запитання. Але і тоді, і тепер нам не потрібні очі, щоб знати, яким ти став.

У неділю командир Ґа гуляв із Сан Мун пішохідною алеєю Чхосун, яка вела понад річкою до центрального автовокзалу. У цьому громадському місці, вони гадали, хтось може підслухати їхню розмову. Усі лавочки зайняли старенькі, і, оскільки цього місяця вийшла друком нова книжка, молодь, лежачи на траві, читала той роман «Усе за її країну». Командир Ґа відчував запах гарячої фарби з пресів «Родон сінмун» - подейкували, що в неділю ввечері друкували всі числа газети на наступний тиждень. Коли Ґа помічав у кущах голодні очі вуличної дитини, то кидав у той бік парочку монет. Здається, діти Сан Мун не звертали уваги на тих сиріт, які ховалися так близько. Хлопчик і дівчинка їли милостиво придбане для них морозиво й блукали під вербами, які наприкінці літа діставали гіллям до самої