Читати книгу - "Історія Лізі"

class="p1">Протягом якоїсь миті Скот переконаний, що батько зараз перебіжить на другу сторону підвалу, де стоїть його живий син, причому його потрійна тінь бігтиме поруч із ним по кам’яних стінах, і зацідить йому в обличчя, можливо, навіть зіб’є його з ніг, і він упаде на свого мертвого брата. Він діставав від батька такі ляпаси багато разів, і зазвичай навіть думка про це примушує його зіщулитися від страху, але тепер він стоїть, випростаний, між розкинутими ногами мертвого Пола, дивлячись батькові просто у вічі. Йому нелегко витримати це, але він витримує. Адже вони пережили разом дуже тяжкий період і муситимуть назавжди зберегти цю таємницю між собою: Тссссс. Тож він заслуговує на те, щоб звернутися до батька з таким проханням, і заслуговує на те, щоб дивитися йому просто у вічі, чекаючи на його відповідь.

Тато не біжить до нього. Натомість він глибоко втягує у груди повітря, видихає його й відвертається від сина.

— Ти мені скажеш, коли можна буде помити підлогу й вичистити цей нужник, — каже він буркотливим голосом. — Я рахуватиму до тридцяти, Скуте

21

— «Я рахуватиму до тридцяти, а тоді обернуся знову», — розповідає їй Скот. — Я переконаний, що саме так він закінчив свою фразу, але я цього не почув, бо на той час мене вже не було на поверхні землі. Пола теж, і він уже був вільний від своїх ланцюгів. Після того як він помер, мені було так само легко забрати його з собою, як і завжди, а може, навіть легше. Я можу об заклад побитися, що тато не дорахував до своїх тридцяти. Прокляття, я можу навіть побитися об заклад, що він ще й не почав рахувати, коли почув брязкіт ланцюгів, а може, порив вітру, який залетів до підвалу, в якому ми були, і він обернувся й побачив, що в підвалі, крім нього, більше нікого нема.

Скот, який притиснувся до її тіла, розслаблюється. Піт на його обличчі, руках і тілі висихає. Він тепер розповів їй найголовніше, викинув, виблював найгірше з того, що він досі зберігав у собі.

— Звук, каже вона. — Я сушила собі над цим голову, ти знаєш. Чи був якийсь звук під вербою, коли ми… ти знаєш… знову вибігли на вільний простір.

— Коли ми з бумом вибігли.

— Атож… Коли ми вибігли.

— Коли ми з бумом вибігли, Лізі. Скажи так.

— Коли ми з бумом вибігли.

Вона запитала себе, чи вона, бува, не божевільна? Чи він, бува, не божевільний? І чи божевілля не заразне?

Тепер він запалює ще одну сигарету, й у світлі сірника на його обличчі видно щиру зацікавленість.

— Що ти там побачила, Лізі? Ти пам’ятаєш?

Із сумнівом у голосі вона каже:

— Там було багато червоного світла, яке стікало з пагорба… і я мала таке відчуття, ніби ми стоїмо в затінку, ніби за нами дерева… але це відчуття тривало не більш як секунду або дві.

Він сміється й обіймає її однією рукою.

— Ти говориш про Щасливий Пагорб.

— Щасливий Пагорб?

— Так назвав його Пол. Там, навколо тих дерев, розпушена земля — глибока, м'яка. Я не думаю, що туди коли-небудь приходить зима — і там я його поховав. Там я поховав свого брата. — Він дивиться на неї врочистим поглядом і каже: — Ти хочеш відвідати те місце, Лізі?

22

Лізі заснула, лежачи на підлозі кабінету, попри біль…

Ні, вона не змогла б заснути з таким болем, як цей. Не змогла б заснути без медичної допомоги. То що ж із нею було?

Гіпнотичне забуття.

Вона подумки кілька разів повторила ці два слова й вирішила, що вони досконало описують її стан. Вона ніби відкотилася в минуле й пережила низку спогадів, які роздвоювалися (а може, навіть троїлися) в часі. Усеохопних спогадів. Але на якійсь межі її спогади про холодну кімнату для гостей, де вона знайшла його у ступорі, і спогади про те, як вони лежали на рипучому ліжку на другому поверсі готелю «Оленячі роги» (ці спогади були на сімнадцять років давніші, але навіть виразніші), різко уривалися. «Ти хочеш відвідати те місце, Лізі?» — запитав він у неї тоді — так, так, — але все, що відбулося потім, провалювалося в осяйне ясно-червоне світло, заховане за тією завісою, і коли вона намагалася проникнути туди поглядом, авторитетні голоси з її дитинства (голос доброї матінки, голос Денді Дебушера та її старших сестер) тривожно вигукували: Ні, Лізі! Це надто далеко, Лізі! Зупинися, Лізі!

Їй перехопило подих. (Чи перехоплювало їй подих тоді, коли вона там лежала зі своїм коханим?)

Її очі розкрилися. (Вони були широко розкриті, коли він іі обіймав, щодо цього вона була певна.)

Яскраве вранішнє світло червневого дня — червневе світло двадцять першого сторіччя — заступило пурпурове сяйво міліарда квітів люпину. Біль у її пошматованій груді затопив її разом зі світлом. Але перш ніж Лізі встигла відреагувати чи то на світло, чи то на панічні голоси, які наказували їй не йти далі, хтось покликав її з нижнього сараю, так її налякавши, що вона мало не зойкнула. Якби в тому окликові пролунало «місус», вона б таки зойкнула.

— Місіс Лендон! — Коротка пауза. — Ви там, нагорі?

У тому голосі не було ніяких ознак акценту, притаманного жителям районів, що межували з Півднем, то була тягуча вимова янкі, і Лізі одразу здогадалася, хто був там, унизу, — заступник шерифа Олстон. Він сказав, що приїхав її навідати, як і пообіцяв. Це була для неї нагода сказати йому, що так, вона тут нагорі, вона лежить на підлозі, тому що Чорний Принц Інкунків тяжко її поранив, і Олстон тоді муситиме відвезти її до Но-Саупа, включивши сирену та блималки, вона потребує, щоб їй наклали шви на грудь, багато швів. Вона потребує захисту, потребує негайно…

Ні, Лізі.

Ця думка утворилася у її власному розумі (щодо цього вона не мала найменшого сумніву), шугнувши, наче промінь у чорне небо, але до неї вона прийшла з голосом Скота. І в такий спосіб набула авторитетності.

І це, мабуть, спрацювало, бо «Я тут, заступнику!» було все, що вона гукнула у відповідь.

— З вами все гаразд? Тобто, все — о’кей, я хотів сказати?

— Усе о’кей, дякую, — відповіла вона, з подивом відзначивши, що голос у неї звучав так бадьоро, ніби в неї й справді все було о’кей.

А надто, якщо взяти до уваги, що її блузка була вся просякнута кров’ю, а ліва грудь пульсувала, як… власне, для цього