Читати книгу - "Мертвим не болить"

Хай би вже вовк, вепр, вівчарка, що їх повно було там, на Півночі, а то мале дзявкотливе щеня. Щоб ти здох, собако, як ти вимотав останні сили... Добре ще, коли не вгледіли його в тих кущах пастухи.

Цей клятий пес загнав його в той куток лісу, який він знав найменше. Тут не було ні трави, ні моху — земля була густо встелена глицею, на ній нічого не росло. Навкруги стояли крислаті товстелезні темні ялини, далеке небо майже не проглядало між їхніми верхівками. Але було тихо, здавалося, людські клопоти сюди не проникали. Рівний лісовий шум ішов-спливав кудись верхом, майже не досягаючи до землі, тому хрускіт сухих гілок під ногами чути було далеко. У цьому ялиновому куті Федір був, може, два рази за життя — взимку, як пиляли ялини для Донбасу, тоді ж возив свої кубометри на станцію, за сорок кілометрів від села. Знав, далі в цьому напрямку починалося відоме в цих краях Багновище, великий болотяний простір без доріг і поселень, що широкою смутою тягнувся аж до самого польського кордону. Але це вже був зовсім чужий край, маловідомий і таємничий.

Від перевтоми коліна його аж дрижали, хотілося відпочити. Але Федір усе не міг заспокоїтися після раптової тривоги і, розгублений, усе ішов ялинником, вибираючи вільніше місце, щоб не натикатися на сухе ялинове гілля. Тепер уже, мабуть, можна було не боятися, корів сюди не виганяли, а людям тут не було чого робити. Потроху він спокійнішав, але разом зі спокоєм почало наростати гостре відчуття голоду. Він мимоволі поглядав в усі боки, ніби шукав, щоб ото з'їсти. Тільки нічого тут їстівного не було. Тоді він сів на корінь великого вивернутого дерева, дістав з кишені свій давній ніж. Ніж був причеплений на ремінчику, Федір беріг його вже кілька років. Колись, ще за того, далекого, життя, він купив його у сільповській крамниці і користувався ним щодня. Велике лезо вже сточилося до вузенького пір'ячка, зате менше було майже зовсім новим і добре сиділо в потемнілім залізнім держаку. Цим лезом Федір тоненько обшкрябав більшу картоплину і почав її їсти, відрізаючи невеличкі скибки. Смак сирої картоплі був не дуже приємний, але тепер було не до смакування. Аби щось закинути в шлунок, щоб приглушити голод. Бо йти по тому непривітному лісі вже просто не ставало сили.

Так він потроху зжував свої останні картоплини (більш у кишенях не було нічого). Та голод усе одно докучав, хотілося їсти. Тоді він подумав, що треба пошукати грибів. Сирими він їсти б їх не наважився, але якщо розкласти багаттячко... Мабуть, тут можна. Або заховатися ще глибше в ліс, туди, до Багновища. Там уже, мабуть, його ніхто не вполює.

І він довго ішов ялинником, не дуже вже й розуміючи, де він, а ялинник усе не кінчався, і ніяких грибів не було видно. Зрідка траплялись старі (мабуть, з літа) почорнілі мухомори — і більш нічого. Чи, може, такий був рік — не грибний, думав Федір, сумний через свою невдачу. Потім він повернув трохи вбік, ближче, видно, до невеличкого лісового сільця Щезляків — уже там цього ялинника не буде. А в молодому лісі він щось-таки та знайде. Якщо не білий гриб, то хоч сироїжку. Аби тільки там не пасли. Де корови, туди по гриби ходити марна справа.

До Щезляків, однак, він ще не добрів, — не знав навіть, чи далеко до них залишилося, — як на якійсь моховій галявині поміж ялинами побачив журавлину. Густий розсип червоних крапельок у дрібному глянсуватому листі, якого, здається, ще не торкалася нічия рука, ніби спеціально чекав тут на нього. І Федір кинувся до ягід, почав пригорщами згрібати їх. Він їв їх, не дуже перебираючи, з листям і сміттям і зсипав у кишені, повзаючи коліньми у сируватому мосі. Звичайно, журавлиною голоду не вгамуєш, але ж вона приємна на смак, такий знайомий з дитинства і не забутий на Півночі. Там також часом він доривався до таких ласощів, і журавлина не один раз рятувала його і сотні таких самих неборак від голоду і хвороби. Тільки ж там не часто траплялося таке, як тут, — збирай хоч кошиками. Шкода, що в нього цілими були лише три кишені у штанях і в чумарці, — чи ж багато набереш у них. Напхавши повні кишені, він почав згрібати ягоди в шапку і так повзав коліньми, поки не сказав собі: «Годі!» Усього не з'їси, а збирати більше не було в що. Про всяк випадок він постарався запам'ятати цю щасливу місцинку — за великим ялинником, у бік Щезляків. Може, ще придасться.

Трохи повеселішавши, з важкими кишенями і повною ягід шапкою в руках він пішов далі. Куди — і сам не відав. Тому ялиннику, здається, не було ні кінця ні краю, може, він пішов не в тому напрямку?

Мабуть, і справді він ішов не туди, зрозумів це, побачивши перед собою низький, без ялин, підлісок, а за ним вузьку смугу осоки, далі починалися глухі зарості лози й вільшаника. Це починалося Багновище, яке в тутешній окрузі вважалося погибельним, диявольським місцем. Чимало поколінь наслухалося різних неймовірно-страхітливих історій і, в свою чергу, переповіло онукам про те, що бувало там з людьми. Усе незвичайне й жахливе пов'язували тут із Багновищем. Ним лякали малих вередливих дітей та різних п'янюг, а хто дуже допече, тому в прокльоні бажали провалитися крізь землю в оте Багновище. Там і справді можна було провалитися так глибоко, що ніхто й не дістав би. Казали, нібито там був підземний хід, а може, ріка, і він з'єднував тутешні глибини з іншими вирами та озерами. Ще перед революцією в Багновищі засмоктало корову, так під осінь її труп знайшли аж у Білому озері — за сім верст від Багновища, хоча їх не з’єднувала аніяка річечка, навіть маленька. То було людьми і богом прокляте місце — десять верст суцільного багна, вирів з порозкиданими там-сям кволими паростками вільхи, очерету, на купинках буяли влітку лозняки. Туди ніколи не ходили по ягоди, навіть по журавлину, якої там завжди було сила-силенна, ніколи не ловили рибу. Люди споконвіку обминали ці місця, а якщо комусь випадково доводилося туди потрапити, то потім кілька днів він тремтів від страху і нажахано кричав по ночах. Узимку Багновище трохи підмерзало, але його численні вікна-ляди навіть у лютий мороз бралися тоненькою кригою, що не витримувала людей. Хіба що вовка. І під час різдвяних