Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

в саму душу Мамаєві, мовби то сама пані Смерть мантачила занесену над містом здоровенну косу війни.

Він лічив неуважно, тож і здалось йому, що вдарено аж цілих тринадцять разів, і він стояв там, дослухався до чогось, думав — хто ж там із старих дзвонарів бамкав оце зараз дзигареві години: Саливон чи Варфоломей Копистка? — завтра ж соборні дзвони малося скинути геть — на потребу війни, і хтось там на дзвіниці з ними прощався.

Мамай стояв і стояв.

Уже забув і про дзвони.

А Песик Ложка ніяк не міг розшолопати, чого ж Козак завмер і що взагалі з ним діється.

Та й трудно це було збагнути Ложці.

Бо ж Мамай слухав соловейків.

16

Слухав тих самих солов'їв і Михайлик.

Тьохкання так напливало й хлюпало з усіх боків, що хлопцеві здавалося, буцім у кожному кущі калини сидить соловей, бо вечір дзвенів од них, як небесна яка-небудь бандура в руках у самого господа-бога.

Коли ненька, находившись і напрацювавшись, заснула після шаленого дня в коморі коло кузні, Михайлик, бо не спалось йому такої непевної ночі, взявши замість ціпка від собак важкеньку довбню, що їх він сьогодні власними руками обкував залізом не один десяток, і вийшов з ковалевої господи на вулицю.

Кузня стояла внизу, під самісінькою стіною поруйнованого монастиря, в безлюдному кутку, тож там і на деревах мавки в русальну ніч позбиралися та й спробували були зачепити Михайлика, але хлопець того й не відчув, бо ж над закоханими навіть нечиста сила не владна, як оті мавки, не кажучи вже про відьом і чортів, що їх тої ночі в місті Мирославі було повнiсiнько.

Михайлик никав попервах біля ковалевої хати. Потім вибрався через вал, під яким тулилась кузня, поміж руїни домініканського монастиря, що лиховісно стриміли над городом, навіть у таку страховинну ніч нічого не боявшись, виліз хлопець на подзьобану кулями та гарматнями католицьку дзвіницю, і звідти видно було чи не півсвіту: мерехтіли віддалік якісь пожари, блимали знизу, з міста — будинки та хороми скупими й нечастими вогниками, сяяли проти зірок сріблясті пасма вулиць, схожих на незаткану основу величезного килима, і царював над цією нічною красою такий непорушний спокій, мовби й не було на світі — ні зрадників, ні кривди, ні воєн, пі панства ненажерного, і все так тихо бриніло, що й мишка не пробіжить.

Михайлик дивився, як зелені зірки дмуться та лупають перед давно сподіваним дощем. Яке наймення їм, він сливе не відав: ото-о є Віз Великий з війям та коліщатами, а то — Волосожар, а то — Чумацький Шлях, а що там далі — хтозна, бо ж батько давно загинув десь, чумакуючи, і нікому було навчити хлопця небесної премудрості, котру повинен знати кожен козарлюга.

Та зорі кліпали й попід ногами, бо в ті часи ще водилась на Вкраїні сила нічних світляків, що від них ночами аж наче світлішало, і від того, же холодні вогники мерехтіли й ворушилися в траві, обіймав парубка такий захват, немовби всі зорі світу раптом злетіли йому до ніг, і оте, вранішнє, почуття невпинного польоту знов підхопило його на дужі крила і знову. кудись понесло… Хоч він уже немовби й не думав про Подоляночку, в вухах бриніла пісня, якої співає дітвора, в подолянку гуляючи:

— Ой встань, ой встань, подоляночко,

Ой встань, ой встань, молодесенька,

Умий своє личко, та як скляночку,

Біжи до Дунаю,

Бери ту, що скраю…

Ця пісня бриніла в його уяві, він дивився на зорі, відчуваючи радість безбережного простору, і їй, тій радості, ім'я було — Ярина Подолянка.

Він прислухався до нічного шалу соловейків, і завмирав од побожного захвату перед красою творіння, і тому захватові ймення було — Подолянка.

Повівав йому в лице нічний вітрець — і запашний, і теплий, I гіркий, і йому теж ім'я було найкраще в світі — Подолянка.

Приносив той повів до міста з глибини Долини — пахощі лісу, лугу, поля, сіна, калинових квітів, дальнього пожару й пороху, і тих прегірких пахощів назвати він не міг би інакше, як — Ярина Подолянка.

Він чув либонь у тиші, як дрімають квіти, як бруньки бубнявіють, як росте полин, думаючи, що він — найсолодша в світі трава, — і вся ця гірка тиша — теж була Ярина, і він, про неї марячи, заходив аж під хмари.

Бриніла від озера пісня, русальна пісня Зелених свят, і в співі тім йому вчувалася — вона ж, недосяжна й гордовита панночка, вона, вона, Ярина Подолянка.

Любові й світла не сховаєш, і парубок палав, жахтів огнем, ярився, пломенів, Кохайлик, аж дубова довбня димувала I його руці, і полумінь любовного вогню буяв чи не до неба, і мабуть, сам пан-бог його чудово бачив, той вогонь, а може, грів старі кістки над ним, але ж сама панна, пишна Подолянка, вона ж не відає про той вогонь анічогісінько, бо вже десь там забула й думати про голодранця, котрий сьогодні так зухвало сватався до неї, до єдиної племінниці самого єпіскопа Мелхиседека, забула десь там, забула, забула! — і досада шкребла душу Кохайликові, шкребла за пазухою, мов лапою скажені кішка.

Никаючи по вишгороду, серед руїн домініканського монастиря, Михайлик за кілька кроків раптом постеріг дві постаті, дівчину й запорожця.

Це не були закохані.

Хоч Михайлик на любовному ділі досі не знався нітрішки, але збагнув, що якась лиха пригода звела цих двох людей, такі насторожені були вони проти всього навколишнього світу, проти цих зловорожих руїн, навіть одне проти одного.

Почувши голос дівчини, аж здригнувся Михайлик, бо то ж була циганочка Мар'яна.

— Я бачила ось тут… — пошепки сказала вона, але Михайлик стояв так близько, що й дихання було чути, тож і розібрав ці слова. — Панок той, пан Оврам, він зник тоді в проломі, ось тут, наче під землю ввалився. I хтось його зустрів, бо чути було голоси…

— Коли ти його бачила? — стурбовано спитав запорожець, і цей голос Михайликові здався також напрочуд знайомим.

— Панок прибув до Мирослава вчора. А сьогодні…

— Чи ти багато зразу чула голосів? — спитав той запорожець, і Михайлик з помітного гаркавлення, з химерної вимови впізнав Пилипа-з-Конопель. — Скільки ж їх там? — питав Пилип, киваючи на пролом у камінній стіні, біля якого вони обоє спинились. — Двоє? Троє? Четверо? Чи, може… — і замовк, і задумався, і мислі мчали швидко, наполегливо, навально, бо він був сутий француз: «Оці українці… чорт би їх маніжив! — думав Філіпп уголос, — ніколи