Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

перезираються, як давні знайомі.

— Козак Мамай, — одвітувала Явдоха не дуже й тихо, і всі, хто ще не знав Козака, те почули.

— Козак Мамай? — здивовано перепитав пан Станіслав Кржинецький, підступаючи ближче й пильно розглядаючи Козака. — Оце такий? — знову спитав поляк. I зауважив: — Ні, не схожий!

— На кого це не схожий? — посміхнувся Козак Мамай.

— На того козака, котрого… бояться всі пани на світі.

— Тільки пани?

— Тільки пани. Чого ж боятись людям простим! — і пан Станіслав помацав за рукав, щоб пересвідчитись, же перед ним — не привид, не мана, а сутий, у плоті й крові Козак.

— А й справді-таки, не схожий, — сказав, підступаючи, й москаль. — Я думав, ти — разів у три від мене вищий…

— Як на семи левах — сім чортів? — і Мамай, зареготавши, простяг руку білявому велетневі. — Здоров, пане москалю!

— Здоров, черкасе-друже! — відмовив Іванище.

— Чув я про тебе немало, — сказав Мамай.

— А я про тебе — ще більше.

Вони подержали один одного за дужі плечі, в очі погляінули, в душу зазирнули, за серце полапали.

— Оце така в мене кузня, — сказав Іванище.

— Добра кузня.

— Оце моя жінка, Анна.

— Бачу. Славна жіночка.

— Оце мої діти.

— Заздрю!

Вони помовчали.

— Чого никаєш серед ночі? — спитав коваль.

— Не спиться, бач, сьогодні.

— Усім не спиться, — відгукнувся, беручися знов за свого молота, пан Станіслав.

— Прийшов поглянути: хто це дав притулок нашому Михайликові? — сказав Мамай і вклонився: — Бувайте, Анно! Бувайте, матінко! Бувайте, пане-ляше! Бувай, Михайлику! — сказав Мамай. — Бувайте, люди добрі!

— Ходіть здорові! — напутили його двоє гуцулів, що найнялись недавно челядниками до Іванища.

— Навідуйтесь, — сказав пан Станіслав.

— Хай завтра… — і вийшов з Іванищем за ворота. Вони трохи постояли.

Мамай поглянув на чорні руїни домініканського монастиря, що здіймались над самою кузнею, і спитав у москаля:

— Гніздо оце? Порожнє воно?

— Кому ж там бути? — знизав плечима коваль.

— Бог його зна… Ти тут близько живеш, поглядай. Удень поглядай. I вночі поглядай.

— За цим і приходив? — спитав Іванище і пильно поглянув на останки того гнізда домініканських круків. — Ти щось таке прознав? — спитав він у Мамая.

Але ніхто йому не відповів.

Козак Мамай зненацька зник з-перед очей.

Ніби його тут і не було.

15

Отак він і зникав завжди.

Так і з'являвся скрізь.

Раптово.

Все йому треба було в Мирославі побачити, і виникав він тої ночі скрізь: і поміж вояцтвом, що чатувало, чигаючи на ворога, на передній Смузі оборони міста Мирослава і всієї Долини.

З'являвся й на неприступних для ворога замкових вежах, побудованих тут задля користі польського короля французьким інженером де Бопланом, на мурованих вежах, які тепер служили нам.

Попостояв і на вигоні, де мирославські молодиці й дівчата, під проводом гончарівни Лукії, вчилися вночі з коня колоти списом, а сама Лукія гарцювала перед ними, як добрий козак, як і більшість дівчат тої ворохобної пори.

Вона показувала, як треба ратище тримати, як уперед чи назад коня посилати, як треба триматися в сідлі.

Погримувала на якусь дебелу дівку, що не вміла вдержати, як було слід, козацьке таволжане ратище:

— Живіт товстий, а лоб пустий! От уже не люблю…

Попоблукав Мамай і по околицях — за дівчатами міської сторожі. Тихі й зосереджені, вони сновигали по сонному місту під проводом Ярини Подолянки, котра заступала на час гончарівну Лукію: панночка хоч і жила весь час у передчутті якоїсь біди, одчайдушно нехтувала пересторогою Пилипа-з-Конопель і дома не сиділа, не береглась, а дядечко її, отець Мелхиседек, маючи й без неї задосить воєнного клопоту, мусив потерпати ще й від її легковажної поведінки…

…Знов та знов зазирав Мамай тої неспокійної русальної ночі до ремісницьких майстерень, бо всюди в пізню пору світилося: люди не знали спочинку перед обличчям справедливої оборонної війни.

I знову йшов Козак по вулицях — у тому складному душевному стані, коли, в годину сум'яття, навіть сам себе не розбереш, не знаючи — чого ж тобі хочеться.

Чи в траву десь упасти в порожнім степу.

Чи на коні помчати в безвість.

Чи танцювати гопака на людному майдані.

Чи з другом вірним побалакати.

Чи просто подивитися на зорі…

I він блукав один.

Козацтво серед ночі вантажило на мажі хліб, щоб везти на снідання оборонцям города.

В господі в пана обозного, у великій пекарні палало в печах.

Молодиці й старі діди-хлібники ловко вергали в піч, у другу, в третю — книші та паляниці для козацтва, і ніхто й не помітив, як поміж ними з'явився Мамай.

Запорошений борошном, він порався так само спритно, як I п кузні чи в гончарні, начебто тільки й діла мав, що пекти паляниці, і лице його палало тим натхненням, яке осіняло його м будь-якій гуртовій роботі, бо ж, хоч би що він робив, завше хотілося співати.

Отож і тут він сам собі вже якусь пісню замугикав, складаючи її в ту ж хвилину.

Пісня була ще невиразна, бо ж тільки тут народжувалась.

А коли задзюрчала вона виразніше, то й пекарі її підходили, а за ними й молодиці залилися, старанно виводячи побожну й жартівливу пісеньку про святий хліб:

— Слава хлібові святому,

Наче сонце, золотому,

Слава печі і дровам,

Що дають поживу нам!

Хлібе-Короваю,

Рости в край із краю —

На здоров я нам,

На згин ворогам!

Чи у полі, чи у хаті —

Слава вогнику й лопаті, —

Ми й на світі не жили б,

Як не був би добрий хліб!

Хлібе-короваю,

Рости в край із краю —.

На здоров я нам,

На згин ворогам!

Треба сили воякові,

Треба сили й для любові, —

Все дає нам хліб святий,

Наче сонце, золотий

Хлібе-короваю,

Рости в край із краю —

На здоров'я нам,

На згин ворогам!

За піснею й не помітив ніхто, як увійшов до своєї пекарні пан полковий обозний. Він прислухався до пісні. Пісня йому навіть подобалась. Але, помітивши тут когось чужого і не впізнавши за тим борошняним туманом Козака Мамая, він загорлав:

— Хто ти й звідкіль?

Та на нього раптом став брехати куций, вухатий собачка, а поки пан Купа від нього відкараскувався, Козака вже й не стало, наче його тут і не було.

Тільки борошно вихорилось біля печі, де стояв Козак Мамай.

Та ще пісня Козакова невгавала над книшами, хлібинами та паляницями.

Посеред вулиці Мамай спинився, слухаючи, як на соборній дзвіниці відбиває дзвонар дванадцяту годину, північ, бо кожен удар великого дзвона бив наче