Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

що її абсолютно не здивувало б — вона принаймні не буде винуватою в тому, що порушила інструкції. Феба підняла віко скриньки, готуючи віддати її на огляд дивному панові Вітмору. Вона дуже сподівалася, що невдовзі зможе піти додому.

— Ой! — здивовано вигукнула вона. Вона очікувала побачити казково гарне намисто чи набір вікторіанських смарагдів у розкішному золотому філіграні — щось таке, що сподобалося б її бабусі.

Натомість скринька містила дві овальні мініатюри, вставлені в ніші, виготовлені якраз відповідно до їхньої форми, щоб захищати витвори мистецтва від пошкодження. На одній мініатюрі була зображена жінка з довгим золотистим волоссям, що мало легкий рудуватий відтінок. ЇЇ серцеподібне обличчя обрамляв відкритий рюш. Її світлі очі дивилися на глядача зі спокійною впевненістю, а рот вигнувся в лагідній посмішці. Мініатюра мала яскраво-синє тло, характерне для творів художника ілюстратора Єлизаветинської доби Ніколаса Гільярда. Друга мініатюра зображала чоловіка з кучмою чорного волосся, відкинутого назад із чола. Рідкувата борідка та вуса робили його дещо молодшим, ніж було видно з погляду чорних очей, а біла лляна сорочка також була розстебнута на шиї, відкриваючи шкіру, що була ще білішою за тканину. Довгі пальці чоловіка тримали коштовну прикрасу, що звисала на товстому ланцюжку. На задньому фоні танцювали й звивалися язики полум’я, символізуючи пристрасть.

Тихенький подих торкнувся вуха Феби.

— Господи Ісусе, — мовив Вітмор так, наче щойно побачив привида.

— Гарні, еге ж? Напевне, цей набір мініатюр ми отримали зовсім недавно. Якесь старе подружжя знайшло їх захованими всередині срібної шафки, коли вони хотіли замінити старі предмети новими. Сільвія божиться, що вони підуть за високу ціну.

— О, в цьому не доводиться сумніватися, — підтвердив Маркус, натискаючи кнопку на своєму телефоні.

— Oui? — відповів французькою владний голос. «От проблема з цими мобільними телефонами», — подумала Феба. Усім доводиться в них кричати, і тому приватні розмови перестають бути приватними.

— Ви мали рацію стосовно цих мініатюр, grand-mère.

Із телефону почувся самовдоволений вигук і жіночий голос спитав:

— Ну що, Маркусе, я повністю заволоділа твоєю увагою?

— Ні. І слава Богу, що ні. Тому що моя повна увага нікому не потрібна, бо ні на що не годиться. — Вітмор зиркнув на Фебу й посміхнувся. Феба з неохотою змушена була визнати, що цей молодик таки чарівливий. — Але дайте мені кілька днів відпочинку, перш ніж послати на нові побігеньки. Скільки ж ви готові за них заплатити, якщо не секрет?

— N’importe quell prix.

Ціна не має значення. Саме ці слова втішали й зігрівали душу працівникам аукціонних домів. Феба витріщилася на мініатюри. Вони й справді були дивовижні й оригінальні.

Щойно Вітмор встиг переговорити зі своєю бабусею, як його пальці знову забігали кнопками, передаючи текстове повідомлення.

— Гільярд вважав, що його портрети-мініатюри найкраще розглядати в приватній обстановці, — вголос подумала Феба. — Йому здавалося, що мистецтво художника-мініатюриста виставляє напоказ надто багато таємниць тих людей, яких він зображує. І тепер ви переконалися, чому. Схоже, що ці дві мініатюри зберігають дуже багато всіляких секретів.

— Тут ви маєте рацію, — стиха мовив Маркус. Обличчя хлопця було дуже близько, що давало можливість ретельніше роздивитися його очі. Вони були блакитнішими, ніж їй спершу здалося, блакитнішими навіть за збагачені азуритом та ультрамарином фарби, якими користувався Гільярд.

Задзвонив телефон. Коли Феба простягнула руку, щоб відповісти, їй здалося, що рука Маркуса наче ненароком торкнулася її талії. Буквально на якусь мить.

— Віддай цьому чоловіку його мініатюри, Фебо. — То була Сільвія.

— Не розумію… — забелькотіла дівчина онімілими губами. — Я не уповноважена…

— Він придбав їх відразу ж. Наше зобов’язання полягало в тому, щоб взяти за ці витвори мистецтва найвищу ціну. І ми її отримали. Тепер подружжя Тавернерів зможе спокійнісінько провести свою старість у Монте-Карло, якщо забажають. А Маркусу скажи, що коли я через нього пропущу danse de fête, то користуватимусь ложами їхньої родини під час усіх вистав наступного року. — Сільвія поклала слухавку.

У кімнаті запала тиша. Палець Маркуса Вітмора легенько й лагідно торкався золотої оправи, що обрамляла мініатюру чоловіка. То виглядало мов тужливий жест, як спроба поєднатися з кимось невідомим, хто давно помер.

— Я майже переконаний, що коли я з ним зараз заговорю, то він, можливо, почує мене, — задумливо мовив Маркус.

Щось тут було не так. Феба не могла встановити, що саме, але тут явно йшлося про дещо більше, аніж просто придбання двох мініатюр шістнадцятого сторіччя.

— Напевне, ваша бабуся має чималенький банківський рахунок, докторе Вітмор, якщо спроможна віддати кругленьку суму за дві анонімні мініатюри шістнадцятого сторіччя. Оскільки ви також є клієнтом фірми Сотбі, то тепер я можу вам відверто сказати, що ви за них явно переплатили. Якщо в кімнаті збереться відповідна публіка, то портрет Єлизавети Першої, написаний у тому ж історичному періоді, міг би піти за шестизначну цифру, але не ці мініатюри. При оцінці мистецьких витворів той факт, що особа зображеної людини є встановленою, має велике значення. А хто були ці двоє — ми ніколи не дізнаємось. Це неможливо після стількох сторіч неясності й невідомості. Отже, імена мають вирішальне значення.

— Саме це й каже мені моя бабця.

— Тоді вона має знати, що без прив’язки до конкретних осіб грошова цінність цих мініатюр навряд чи зросте.

— Якщо чесно, — відповів Маркус, — то моя бабуся не збирається заробляти на цих мистецьких творах і не вважає їх придбання вигідним капіталовкладенням. Більше того, Ізабо воліла б, щоб ніхто так і не дізнався, хто ці люди, зображені на мініатюрах.

Почувши таку дивну відповідь, Феба замислилася. «А його бабця що — гадає, що знає, хто то такий?»

— Мені було приємно мати з вами справу, Фебо, хоча ми зробили її стоячи. Цього разу. — Маркус замовк і чарівливо посміхнувся. — Ви ж не проти, щоб я називав вас Фебою?

Феба була проти. Вона збентежено почухала шию, відкинувши своє чорне, по плечі, волосся. Очі Маркуса затрималися на вигині її плечей. Коли вона нічого не сказала у відповідь, він закрив скриньку, взяв мініатюри і відступив від столу.

— Я хотів би запросити вас на вечерю, — лагідно сказав Маркус, явно не звертаючи уваги на те, що Феба чітко давала йому зрозуміти про відсутність інтересу з її боку. — Можемо відзначити удачу Тавернерів, а також пристойні комісійні, які ви розділите з Сільвією.

Розділити комісійні? Із