Читати книгу - "Том 7"

А що ж ти думаєш, може, й «уроки» та «пристріт» не такі забобони, як звикли думати середні інтелігенти, може, люди справжньої науки...

— ...Як ми з тобою! — перебила Ольга і затулила сестрі рукою губу.— Мовчи вже краще, людино справжньої науки, бо он, я бачу, твій педагог простує вулицею. Ось нехай-но він почує твої міркування про «уроки», «пристріт» і подібні їм науково встановлені факти, то буде тобі лекція, що й не переслухаєш.

В сінях уже чутно було шаркання калошами, і незабаром увійшов Порицький, правою рукою обтираючи одвільжені вуси, а лівою тулячи під пахвою якусь грубу книжку, загорнену в папір і перев’язану шнурком. Надійшовши до жінок, він спершу подав руку Ользі, потім нахилився і поцілував Настю в чоло холодними вогкими губами. Настя вся стиснулася під тим поцілунком. Десять літ терпить вона сі великі, мокрі, холодні губи і все не може звикнути! Щось закипіло і звилось навколо серця, аж дух заперло, але Настя погамувала його: «Як мені не сором! се ж батько мого перепелятка!» І вона вже без великого примусу глянула лагідно на чоловіка і приязно сказала:

— Добридень. А що се в тебе за книжка? Нова, здається?

Порицький помалу розв’язав книжку, звинув у каблучку шнурочок, сховав його в кишеню, розгорнув папір, розправив його і почепив на гак з паперами, прибитий до стіни, і тоді тільки відповів жінці:

— Авжеж, се нова книжка. Се я тобі дарунок купив.

— Спасибі. Дай же подивитись.

Порицький урочисто простяг їй книжку. На окладин-ці стояло великими літерами: «Мать и дитя».

Порицька злегка зашарілася і знов промовила:

— Спасибі.— Потім додала: — Я дуже хотіла мати сю книжку.

Ольга заглянула на заголовок.

— Ет, знаю я сю книжку. Теж «студіювала», ще як свого першого сподівалася. Тепер і в руки пе беру.

УТОПІЯ

Дівчина з чорними смутними очима, жертва спадку по занадто великодушних родичах.

Артист — самовбивець (з мирних анархістів), що жив на кошт праці інших, аби творить, і творчість зрадила його.

Учений, що винаходить нові дива, щоб улегшити життя своїй любій хворій чорноокій дівчині. Він оптиміст-філософ і шанує «силу слабких», їх «пасивне двигання прогресу».

Родина: дві жінки і «їх дитина».

Дівчина і її «батько» (учитель).

Чоловік і жінка, що кохаються і нізащо не хотять жити вкупі, спробувавши того раз. Діти їх теж живуть окремо. Всі вони любляться.

— Я бачу, ти дивуєшся, та й мені трохи дивно з тебе, так наче ми зовсім чужі й незнайомі. Але ж ні, ми таки знаємо одна одну, тільки я краще знаю тебе, ніж ти мене: я бачила тебе у мріях про минуле,— а сі мрії завжди певніші себе,— ти ж бачила мене у мріях про те прийдешнє, що завжди загорнене у ясний срібно-блакитний та мало прозорий серпанок. Але тепер ми зустрілись віч-на-віч, якась сила одслонила той серпанок перед тобою і зблизила минуле до мене, не будемо ж дивитись одна на одну з подивом недовір’я — друзі мрій завжди рідні собі, хоч би віки ділили ті мрії одна від одної. Дай мені руку! бачиш, рух сей пережив віки — і поживімо вкупі хоч одну годину, сестро моя, в людськості, може, тоді ми порозуміємось краще, може, хоч відгадаємо серцем одна в одній і в наших різних поколіннях те, чого розумом збагнути не можемо.

Я подала їй руку, й з того часу ми стали рідні перед самими собою і любо стало нам говорити одна до одної: «сестро»!

І хоч знову той мало прозорий серпанок заслонить передо мною прийдешнє, хоч, може, сумнів примусить мене зректися і забути те, що я бачила там, я, може, забуду все, але сеї дівчини з чорними лагідними очима,— такими лагідними, аж не вірилось, що вони не блакитні,— я не забуду повік. Я не відречуся ніколи, що я держала в своїй руці її вузеньку білу рученьку, ніжну і холоднувату, ш пелюсток $ рожі, що я бачила, як тінь від її темного волосся спадала на її щироке і високе чоло і глибшала між чорними брозами. Я ж пам’ятаю її хибку походу,— вона ходила у воді і. рада була спинитись якнайшвидше,— я пам’ятаю її втомлені повільні рухи. Тільки вії у неї рухались часом швидшу, мов* хдаада змахнути- якусь, болішу думку з-перѳд очіейѵ та у<ьта її барви зів’ялого маку рантово тредаіля чтои бале ца мшть одну) немов від стриманого болю,— після того вона закривала очі, зітхала, потім тихо всміхалась, і знов дивились мені в душу її великі чорні очі, очі мучениці. Як же можу я зректися її?

«ЧИСТЕ РІВНЕ ПЛЕСО МОРЯ...»

Чисте рівне плесо моря, дрібно переткане тонкими довгастими скалочками текучого срібла... Вода стала ще тихшою, скалочки змінилися в дрібнесеньку луску, далі й вони розгладилися і в тій наче скляній поверхні відбилися, злегка хвилюючись, темно-эелені безлюдні поважні гори, укриті буййим руном лісів, де-не-де перерваним рудими глинястими кругами,

ЕКБАЛЬ-ГАНЕМ

Екбаль-ганем лежить на ліжку в подружній кімнаті. Отак одягнена одсвятно, як завжди, серед білого дня — лежить. Чорне, блискуче, трохи жорстке волосся вибилося з-під химерно-штучної зачіски і спадає безладними пасмами на щоки, як у простої фелахині, хороші очі втратили агатовий полиск і стали подібні до зерен з дешевих чіток, стертих занадто богомільною рукою, ніс — і так вже трохи величенький — припух, позбувся товстої пудри, став смуглявим і червонястим, ніжні уста сквас-ніли й згіркли... Екбаль-ганем знов плакала... Ох, і що його робити, щоб не плакати?! Се ж лихо, се ж погибель — тії сльози! Адже після них наче написано на обличчі: «Ся жінка має тридцять літ». Тридцять літ! То ж то старість!.. Звісно, аллах справедливий, але нащо потрібно його справедливості, щоб ті розпусні біляві франки здавались молодими часом і понад сорок літ, а бідна арабка хіба чудом задержить красу до тридцяти, як от задержала вона, Екбаль. Може б, те чудо ще кілька років протривало, коли б... коли б не стала на дорозі франка! Ой тії франки! Либонь, їх створено на кару людям, як сарану, як гусінь, як скорпіонів. І кожна франка ще й на тім світі, по смерті, сподівається жити та красувати (яких гарних святих жінок показують у школах арабоч-кам католицькі черниці!), а найчесніша мусульманка хіба має ту надію?.. Однак же були святі жінки-мусуль-манки: Хадіга, Фатьма, Зейнаб...