Читати книгу - "Горить свіча"

я зможу віддячити вам, але знайте, що за мною добре діло не пропаде… Що ж далі? Як же мені перебратися через стіну, що вже два літа відділяє мене від волі, від моїх рідних степів?

— Я теж з тобою! — сказав Качир-укуле. — Тоді вся вина за цю втечу ляже на мене. Але мене вже не буде! Захопимо в степу коней — і хто куди: ти на Дон, а я на Кавказ! Друзі, а може, і ви з нами — така нагода! Помчите до свого Києва!

Добриня переглянувся з Іллею.

— Ні,— відповів він, — ми не можемо зараз тікати.

— Чому? — здивувався Качир-укуле. — Гуртом переберемося через стіну — і в степ. Там нападемо на пастухів-коноводів, захопимо коней, зброю — і гайда!

— Ні,— знову заперечив Добриня, — у мене тут брат, я не можу залишити його самого в неволі напризволяще, а Ілля сьогодні зустрів кохану дівчину… Ні, не час нам тікати!

— Ну, що ж, браття, тоді прощайте! — сказав Бачман. — Ми вас не силуємо. А нам допоможіть перелізти через стіну. Якщо не натрапимо на сторожу, то до сходу сонця будемо далеко в степу, а там — шукай вітра в полі! Качир-укуле хоче гайнути додому, на Кавказ, а в мене і дому немає: всі рідні перебиті або в неволі, тож я стану баримтачею[107]. І хай начуваються мої вороги!

Вони обнялися, попрощалися. Потім Добриня та Ілля стали під стіною. Добриня зігнувся, і йому на спину вибрався спочатку Бачман, а потім, коли половець, ставши Іллі на плечі, перемахнув через стіну, те ж саме зробив і Качир-укуле.

Постояли — прислухалися. Тихо. Ні крику караульних, ні собачого гавкоту. Отже, втікачам поталанило — і вони скоро вийдуть з Бату-сарая і загубляться в безкраїх степах та в Чорному лісі, що простягнувся далеко на північ понад Ітилем.

Ще трохи постоявши і переконавшись, що тривоги караульні не здійняли, мовчки попростували до свого богом забутого і людьми проклятого хизару.

3

Наступного дня опівдні Ілля помітив на стежці невеличку дівочу постать у барвистому східному одязі — і серце його тьохнуло.

— Маріам! — прошепотів він, опускаючи кайло. — Простує до гаю!

Попід горою, побіля зарослого ситнягом та кугою степового озерця, зеленів густий весняний гай. Там з-під гори било джерело, і невільники ходили туди пити чисту холодну воду.

— Іди! — підштовхнув його Добриня в спину. — Візьми цеберце — і гайда! Якщо караульні похопляться, я свисну…

Ілля кинув кайло, взяв дерев'яне цеберце і, намагаючись не привертати уваги караульних, шаснув у вузьку ущелину, що вела до гаю.

Зупинився в кущах — відхилив віття. Дівчина наближалася.

Ілля відчув, як лунко забилося в грудях серце, запаленіли щоки. Скільки днів і ночей думав він про цю зустріч і не вірив, що вона коли-небудь буде! Гадав, що доля навіки розлучила їх, розкидала в різні кінці світу і ніколи вже не зведе докупи. Аж ні — щастя усміхнулося їм, їхньому палкому коханню.

— Маріам! — гукнув він приглушено і розгорнув кущі.— Я тут!

Дівчина кинулася до нього — упала йому на груди, заридала.

— Ілля! Соколе мій ясний!

Вони замовкли і довго німували, сповнені радощами, горем і щастям.

— Ну, як ти? — спитав нарешті Ілля, цілуючи її очі.— Де ти? Що з тобою?

Маріам посмутніла.

— Мені легше, ніж тобі, голубе мій… Я живу не в хизарі, а в теплій і чистій юрті, не встаю рано, щоб доїти корів і кобилиць чи варити сорбу, мене не ганяють, як інших жінок-невільниць, місити ногами глину, щоб зводити саманні будівлі, чинити в карханах завошивлене дрантя або прясти з вовни пряжу…

Вона замовкла і опустила голову.

Ілля пальцями торкнувся її підборіддя.

— А що ж… Що ж вони змушують тебе робити?

— Нічого… Тримають у ханській юрті, як пташку в клітці… Зодягають, годують… Бережуть для хана Менгу…

— Але ж його ще немає! — вигукнув Ілля.

— То буде скоро… Що тоді?

— Я уб'ю його! — скрикнув зубами Ілля. — Розкраю каменем його паскудний череп!

— Це тільки слова, любий… Як ти доберешся до нього? Як виконаєш свою погрозу? І що з тобою потім буде?

Ілля безсило зітхнув.

— Справді, це тільки слова… Пусті слова… А як же тобі щастить відлучатися з юрти? Хто тебе стереже?

— Нас багато таких, як я… Доглядають нас старі монголки, а стереже ханський караул.

— І все ж ти тут?

— Кілька місяців нас нікуди не відпускали, а тепер, щоб ми не ниділи, дозволяють після обіду у супроводі старшої хатун прогулюватися по Бату-сараю, а часто й по степу. Я чимось сподобалася старій — і вона відпускає мене розшукувати брата… Я сказала їй, що тут десь мій нещасний брат… Коли б вона тільки знала правду!

Ілля стиснув її в обіймах.

— Кохана моя, як ти ризикуєш! А що буде, коли дізнаються?

— Що буде, те й буде! Я знайшла тебе, я люблю тебе, я з тобою, коханий мій, ненаглядний мій, а там — хоч і смерть! Мені тепер не страшно нічого!

Ілля був вражений глибиною почуттів дівчини. Він і сам тисячу разів ладен був віддати життя за одну зустріч з нею, і все ж не сподівався на таку її жертовність.

— Кохана моя! Маріам! І я безмірно люблю тебе! За наше кохання, за можливість бачити тебе, чути твій голос, тримати твої руки в своїх руках я піду на все — на муки і на смерть! Майбутнє тепер не лякає мене — яким би воно не було!

Він підняв її на руки і поволі пішов у глиб гаю.

4

Вогнем і мечем підкоряв Батий владі йєка-монголів великі і малі народи Східної Європи. Впали могутні і обширні держави — Болгар Камський, Дешт-і-Кипчак, Русь Північна і Русь Південна, килари і башкирди. Тисячні валки полонеників битими дорогами і манівцями йшли і йшли на схід, у татарську неволю, устилаючи свій шлях трупами.

Стогін і плач стояв над землею. Люди гинули, обороняючи свої міста і села. Гинули тисячами, десятками тисяч. Три місяці оборонявся Київ, всі городи українних земель Київських вчинили шалений опір. Загинули в боях і у вогні всі жителі Райковецького городища і всіх городищ по Ірпеню, Здвижу, Південному Бугу, Горині, Случу, Черемошу і Сяну, по Західному Бугові. Володимир і Луцьк сплюндровані, спалені, Галич знищений так, що вже ніколи не відродився, в Бересті всі полягли — і старі, і малі, і нікому було поховати їхні трупи. Київська україна, Галицька і Волинська україни лежали після потопту Батиєвого в крові, в