Читати книгу - "Полтава"

вона й дурніша від ваших, що не зраджує рейментаря свойого, але зате вірніша.

— До дискурсу не стаємо з тобою, хаме! Відповідай, як ти смів спиняти своїх старшин?

— Ті, що від гетьмана втікають, не старшини мої, а — зрадники!

Сердиті очі згасли, якби хто дві свічки здмухнув.

— Лиши, товаришу, лиши! — почулося з буди. — Бачиш, п'яний якийсь, сідай, замикай двері, бо зимно. Та двері за той час намерзли, і їх годі було примкнути.

Мручко з коня зіскочив і приступив до буди.

— Дайте, най гляну, з ким маю честь.

І здивувався.

— Так це ви, панове? І хто б то погадав! Такі вірні прибічники гетьманські, дорадники! Так голосно горлали і так тихо втікають! Заспокійтеся. Такими лицарями Україна волі не здобуде. Їдьте! Не спиняю вас!

— Мовчи!

— Ах, щоб про вас ваші нащадки мовчали, щоб імена ваші задеревіли так, як тепер не оден з козаків, що життя своє за вашу трусливість покладає, їдьте, але так, щоб вас ніхто не бачив, коней пожалуйте, щоби їм сорому не було, що таких панів везуть!

— Хами!

— Панове! Ну, їдьте, їдьте! А щоб остання трусість виїхала від нас разом з вами. Щасливої вам дороги до царського чобота, до його кривавої руки. Скажіть цареві, що біля гетьмана вже нема ні одного такого, як ви, лиш самі Мручки, — самі хами! — Двоє рук даром силкувалося примкнути двері, щоб не чути бесіди сотника, котрого голос звучав чимраз сумніше, бо чимраз менше почувалося в ньому злості, а чимраз більше болю.

— Їдьте отсею дорогою, якою ми вернули, крізь поля прямо в ліс. Там на леваді царські люди вас дожидають. Милої зустрічі бажаю!

Прискочив, зрушив дверці і так сильно луснув ними, що вони зачинилися наглухо.

— Вйо!

XVI

Білий ранок. Вікна, ніби хтось плитки леду у рамці пов-правляв. Піч гаряча, аж лускає, а на стінах іней. Вода в умивальниці замерзла.

А за тими вікнами і стінами що?..

— Розказуй, дівчино! — звертається Ганна Обидовська до Одарки. — Розказуй!

Очі її цікавістю палають. Сидить біля ікони, під лампадкою, яка озарює її веселе обличчя.

— Під печею не стій! Ти продрохла, це недобре.

Важко уявити собі більший контраст, як вона і Одарка. Ганна Обидовська, як маєвий поранок, Одарка, як літня душна ніч, повна невисловимої жаги і невтихомиреного бажання. Труди і тривоги, які перебула, покинувши бес-печну Веклину хату в Гірках, не зменшили її краси. Ще принаднішою стала, більш загадочною, таємною. Обидозсь-ка з насолодою дивиться на тую незвичайну красу. Зависті не почуває. Чує в ній те, чим і сама переповнена вщерть, — кохання... Але інше воно, як у неї. Стихійне, неприборкане, як степовий кінь, що не знає ніякого стриму...

Хіба того завидує її Ганна...

Може, й вона була колись такою? Може, й була, так мати, ієромонах, що вчив єрмолоя і партесного співу, благообразна тітка, мов ікона в храмі, шанобливі гості в хаті багатого Василя Леонтійовича Кочубея, всі вони приборкали молоде, палке серце, навчили його лукавити й брехати. Пощо, нащо? Невже ж ми двічі живемо на світі? Невже ж не краще робити так, як отся дівчина, що слухає голосу серця, і за тим, якого покохала, на край світу полине, не питаючися, на який кінець?... Обидовська в Одарці свою молодість бачить...

— Розказуй.

Одарка вдячна гетьмановій своячці, що приютила її у своїй квартирі, бо в городі так важко нині знайти який теплий куток. Не хотіла б відмовити добрій пані, що не гордує селюшкою та ще вихресткою, але її так важко, так дуже важко розказувати. Аж самій слухати ніяково. Те, що останніми днями пережила, таке не подібне до правди. Прямо вигадлива казка якась, а не дійсність.

— І що він, цей московський офіцер? — підштовхувала її словами Обидовська.

— Ах, цей! Цур йому! Тінею снувався за мною. Гадала, налякається опириці і вже більше не гляне на мене. Еге ж, налякається такий! — і засміялася, але так, що Обидовська шарпнула її за рукав.

— Одарко, чуєш! А може, ти й справді як не опириця, так хоч русалка або мавка?

Одарка глянула на Обидовську; зразу з докором, але як побачила її добрі, цікаві очі, так до жартів охоти набрала. Чорні очі зиркнули несамовито. Блудні вогники в них загорілися. По устах усмішка перебігла, ніби сонце по листю, а самі вони рожевими платками розтулилися.

— А ви ж гадали як? Русалка я, і не лиш русалка, а й відьма. В дівчину перекидатися вмію. Вночі русалка, а вднину дівчина. Двійним життям живу; розкіш яка!

І сміялася своїм привабливим, аж страшним сміхом. Обидовська посміхалася по-діточому. Вона знала, що це неправда, що Одарка вдає, як у театрі, але обом їм після страхітних переживань останніх часів хотілося інших зворушень, хотілося забути про дійсність і гадкою перенестися в казку.

— Як нічка зорі розсипле по небі, — говорила шепотом Одарка, — а місяць вискочить гратися з ними, пропадай, сирото Одарко! Тебе вже нема, а є русалка, Зорійка, знаєте, тая, що в неї миргородський полковниченко рутяний віночок украв. А вона його на річку шукать пішла і між русалок-сестричок попала. Еге ж, еге ж, я та сама Зорійка, коли чували.

Обидовська очі примкнула, ніби наосліп за її словами ішла... Так гарно було слухати.

— Шувар шелестить і шепоче осока, ніби полковниця яка в шовках та саєтах ступає. Пустіть мене, сестрички ріднесенькі, назустріч козакові піду...

Пустили. І ось зачаїлася я, а місяць сипле сяєво срібне, зорі золотисті сіяють. Цить — хтось іде! Це він, козак. Сусе Христе! Гарний який, як світ світлий, як місяць ясний. Присмокталась до уст, яка гаряча кров...

— Одарко! — шарпнула її за вишиваний рукав Обидовська. — Не бреши! — і тим словом чар, ніби свічку, здмухнула.

У вікнах знов ледяні шибки, на стінах іней, в умивальниці лід, а за порогом що? Не питай. Обі нараз розсміялися.

Обидовська притягнула Одарку до себе.

Тая клякнула біля її крісла. Обидовська гладила Одарчине чорне волосся, аж синє.

— А дуже ти його кохаєш?

— Кого? Сидора?.. Дуже.