Читати книгу - "Хранителі Персня"

нижніх ярусах? Невже саме це вони мали на увазі?.. Але нам нічого не лишається, як іти вперед! [346] Ще трохи, і світло беззаперечно побачили всі. Червоні відблиски лягали попереду на стіни коридору й освітлювали дорогу: вона різко йшла під ухил, під низьку арку. Звідти й пробивалося світло. Ставало жарко.

Наблизившись до арки, Гандальф знаком велів усім зупинитися, а сам пішов уперед. В обличчя йому повіяло багровим жаром. Він одразу повернувся:

— Там нові диявольські фокуси: на нас тут, либонь, чекали. Зате я визначив, де ми: на першому нижньому рівні, одразу під ворітьми. Це — Друга зала Старої Морії, і ворота близько — ліворуч від східного кінця зали, не більше ніж за чверть милі звідси. Через міст, широкими сходами, через Першу залу — і назовні. Ідіть-но сюди і подивіться самі!

За аркою відкрилася нова зала, набагато вища й довша, ніж та, де вони ночували. Загін знаходився на східному кінці; західний зникав у темряві. Посередині тягся подвійний ряд міцних колон, які були витесані подібно до дерев, чиє гілля підтримувало дах складним кам'яним переплетінням. Гладкі чорні стовбури розпливчасто віддзеркалювали вогняні відблиски. Поперек зали, під самими основами колон, зяяла широка тріщина. Над нею дрижала червона заграва, і час від часу язики полум'я облизували краї тріщини і обвивали цоколі колон. Шари чорного диму коливалися у гарячому повітрі.

— Якби ми йшли з верхніх зал головною дорогою, то опинилися б тут у пастці, - сказав Гандальф. — А так вогонь, навпаки, відділяє нас від погоні. Йдемо! Не можна гаяти часу.

Не встиг він договорити, як вдалині знову загриміло: дрррум-ррок, рок, рок. З темряви в західному кутку зали донеслося ревіння рога й крики. Ррок-рок: колони здригнулися, полум'я здійнялося вище.

— Ну, тепер остання перебіжка! — сказав Гандальф. — Якщо день нині сонячний, ми ще зуміємо врятуватися. За мною!

Він повернув ліворуч і помчав гладкою підлогою. Відстань виявилася більшою, ніж здалося на перший погляд. На бігу загін наздогнало тупотіння багатьох ніг. Почулося пронизливе верещання: втікачів помітили. Загриміла, забрязкотіла сталь. Стріла просвистіла над головою Фродо.

Боромир засміявся: [347]

— He на це вони чекали! Вогонь відрізав їм шлях. Ми з неправильного боку!

— Дивіться вперед! — попередив Гандальф, — Міст уже близько. Він вузький і небезпечний!

Раптом дорогу Фродо перетнуло чорне провалля невідомої глибини. Зовнішні двері виднілися за ним, у кінці зали, а перебратися можна було лише вузьким кам'яним мостом завдовжки півсотні футів, без поручнів чи бортиків. Так задумали гноми в давні часи заради захисту від ворогів: хто захопив Першу залу та зовнішні коридори, міг пройти тут лише поодинці. На краю провалля Гандальф зупинився й зачекав, доки всі зберуться.

— Гімлі, йди першим! — розпорядився він. — Потім Пін і Меррі. По мосту, за двері, а там прямо й угору сходами!

На Хранителів посипалися стріли. Одна вдарила Фродо й відскочила. Інша устромилась у капелюх Гандальфа і застряла, як чорне перо. Фродо озирнувся. За смугою вогню роїлися темні постаті — сотні й сотні орків. Вони розмахували зброєю; безладно металися криваві відблиски від списів та кривих ятаганів. Ррок-рок — били барабани все гучніше, ррок-рок.

Леголас, обернувшись, налаштувався стріляти, хоча для його невеликого лука відстань була чималенькою. Він натягнув тятиву, але тут же, злякано скрикнувши, опустив руки, і стріла зісковзнула на підлогу. Серед орків з'явилися два велетні-тролі — вони притягай довгі кам'яні плити й перекинули через палаючу ущелину. Але не тролі так нажахали ельфа. Орки розступилися, наче самі чогось боялися. Неясна тінь із чорним згустком усередині, на кшталт людини-велетня, насувалася з темряви. Похмурою силою віяло від неї, і жах передував їй. Ось тінь накрила вогняну перешкоду, наче хмара, і полум'я пригасло. Потім злетіла над ущелиною, і полум'я з привітальним ревом оточило її вінцем; завирували клуби чорного диму. Розкуйовджена грива таємничої істоти спалахнула; у правій руці в неї був меч, схожий на язик полум'я, а в лівій — багатохвостий бич.

— Леле! — заволав Леголас. — Це Барлог! Барлог з'явився!

Гімлі витріщився на чудовисько широко розплющеними очима.

— Лихо Даріна! — зойкнув він і, упустивши сокиру, закрив обличчя руками. [348]

— Барлог, — тихо мовив Гандальф. — Тепер зрозуміло… — Він похитнувся і важко сперся на патерицю, — Дуже недоречно. А я так втомився…

Чорна тінь, що пашіла жаром, рушила на Хранителів. Орки з виттям ринулись кам'яними містками. Тоді Боромир підніс рога до вуст і засурмив. Виклик на бій багатоголосою луною прогримів під склепінням печери. На мить орки здригнулися, Барлог зупинився. Потім відлуння затихло, наче полум'я, роздуте випадковим поривом вітру, і вороги відновили натиск.

— До мосту! — крикнув Гандальф, збираючись із силами. — Біжіть! З цим ворогом нікому з вас не впоратися. Я маю заступити йому шлях. Біжіть!

Але Хранителі на могли кинути свого проводиря віч-на-віч з лихом. Гімлі й Леголас залишилися біля самого виходу із зали, а Арагорн і Боромир стали плече в плече за спиною мага на дальньому кінці мосту.

Барлог досягнув мосту. Гандальф стояв на середині прольоту, спираючись лівою рукою на патерицю, а в другій його руці холодно палав Гламдринг. Барлог наблизився упритул і завмер; тінь його простяглася двома чорними крилами, вогняні хвости затріщали, розсипаючи іскри. Вогонь виривався з його ніздрів. Але Гандальф стояв незворушно.

— Ти не пройдеш! — орки принишкли, запала мертва тиша. — Я — слуга Довічного Вогню, причетний до полум'я Анору, — гордовито мовив Гандальф. — Ти не пройдеш. Полум'я безодні, темне полум'я не допоможе тобі. Повертайся до темряви. Ти не пройдеш!

Барлог не відповів. Вогонь його пригаснув, але темрява погустішала. Повільно ступив він на міст і раптово виріс неймовірно, і крила його простягайся від стіни до стіни; але Гандальфа ще можна було бачити — мов мерехтливу риску у пітьмі; маленьким і самотнім здавався він, сивим і похилим, наче зів'яле дерево під першим поривом бурі.

З темряви звився багровий меч. Білою блискавкою промайнув у відповідь Гламдринг. Із дзвоном знявся стовп білого сяйва. Барлог упав, меч його розлетівся на безліч оплавлених уламків. Маг на мосту похитнувся був, відступив на крок, але зумів устояти.

— Ти не пройдеш! — повторив він. [349]

Але Барлог отямився й стрибнув на міст. Бич його завихорився зі свистом.

— Не можна йому там стояти самому! — вигукнув раптом Арагорн, зриваючись з місця. — Еленділ! Я з тобою, Гандальфе!

— Гондор! — вигукнув Боромир і побіг за ним. І Але в цю хвилину Гандальф підняв патерицю й з голосним вигуком ударив у міст перед собою. Патериця розламалася й упала. Сліпуче біле полум'я вдарило з кам'яного настилу. Міст тріснув і розколовся