Читати книгу - "Марія Стюарт"

не завдасть ніякого клопоту Єлизаветі, і цим, власне, дав їй дозвільну грамоту на страту рідної матері. Ще до того, як чужа людина, ворог послав Марію Стюарт на смерть, нею пожертвував рідний син.

Франція, Іспанія, Шотландія — ніхто, тепер Єлизавета вже знає, не буде справді перешкоджати їй, коли вона захоче по­класти край. Тепер тільки одна людина ще могла б, напевне, врятувати Марію Стюарт: сама Марія Стюарт. Їй треба було тільки попросити про помилування, і Єлизавета, напевне, вдовольнилася б цим внутрішнім тріумфом. У глибинах душі вона потай навіть чекає на цей заклик, який позбавить її мук сумління. В ті тижні зробили все, щоб зламати гордість Марії Стюарт. Єлизавета, тільки-но оголосили смертний вирок, послала їй документ про засудження, а Еймієс Політ, цей сухий, тверезий і внаслідок своєї набридливої порядності тільки ще огидніший службовець, одразу скористався тим приводом, щоб ображати засуджену, яка для нього була лише “une femme morte sans nulle dignité”, «мертвою жінкою без ніякої гідності». Він уперше в її присутності не знімає з голови капелюха, — дрібне дурне зухвальство залежної душі, яка, дивлячись на чуже нещастя, набирається зарозумілості, а не смирення, — наказує її слугам одразу прибрати тронний балдахін із гербом Шотландії. Але прислуга відмовляється коритися тюремникові, а коли потім Політ звелів скинути той балдахін своїм підлеглим, Марія Стюарт вішає на місце, де доти був герб Шотландії, розп’яття, показуючи, що за нею стоїть вища сила, ніж Шотландія; на кожну дріб’язкову й дратливу образу з боку своїх противників у неї завжди напохваті є сильний жест. «Мені погрожують, якщо я не попрошу помилування, — пише вона друзям, — але я кажу: якщо мені вже судилося вмерти, то нехай вони у своїй неправедності йдуть цим шляхом». Нехай Єлизавета вб’є її, тим гірше для Єлизавети! Краще смерть, яка принизить її суперницю перед історією, ніж лицемірно надана ласка, яка коронує її ворога аурою великодушності! Замість протестувати проти принесеного смертного вироку або просити помилування Марія Стюарт смиренно дякує християнському Богові за вирі­шення, зате Єлизаветі відповідає зверхньо як королева:

«Мадам, я всім серцем дякую Господові за ласку, що він завдяки Вашим заходам вирішив покласти край нудній прощі мого життя. Я не прошу Вас відкласти вирок, я мала задосить часу, щоб зазнати гіркоти життя. Я лише прошу від Вас (і ні від кого іншого), бо ж від міністрів, які обіймають в Англії перші посади, не можу чекати прихильності, таких пільг:

По-перше, я прошу, щоб моє тіло, тільки-но мої вороги наситяться моєю невинною кров’ю, мої слуги перевезли в якусь освячену землю і там поховали, найкраще у Францію, де спочивають останки королеви, моєї шановної матері, щоб це бідолашне тіло, яке ніколи не мало спочинку, поки було пов’язане з моєю душею, знайшло той спокій, тільки-но розлучившись із нею. По-друге, я прошу Вашу Величність через властивий мені страх мені перед тиранією тих, чиєму насильству Ви віддали мене, щоб мене стратили не в якомусь прихованому місці, а перед очима моїх слуг та інших людей, які потім могли б скласти свідчення про мою релігійну вірність істинній церкві і про те, що кінець мого життя і мої останні зітхання спромоглися захистити мене від усіх брехливих чуток, які могли розпустити мої вороги. По-третє, я прошу, щоб мої слуги, які з дуже великою вірністю служили мені серед украй численних злигоднів, могли безперешкодно податися туди, куди хочуть, і тішилися тим малим майном, яке моя бідність лишила їм у моєму заповіті.

Я закликаю вас, мадам, пам’яттю про Генріха VII, нашого спільного предка, і титулом королеви, який я матиму аж до смерті, не лишити невиконаними мої такі справедливі бажання й запевнити мене в цьому словом, написаним Вашою рукою. Тоді я помру, як і жила. Ваша прихильна сестра і в’язень, Марія, королева».

Ми бачимо: навдивовижу і всупереч усім сподіванням в останні дні боротьби, що тривала десятиріччями, ролі помінялися: відколи Марії оголосили смертний вирок, вона почувається впевнено і безпечно. Її серце тремтить менше, коли вона бере вбивчий документ, ніж рука Єлизавети, яка має підписати його. Марія Стюарт має менший страх умирати, ніж Єлизавета — вбивати її.

Можливо, в глибинах душі Марія Стюарт не вірить, що Єлизавета матиме сміливість дозволити кату підняти руку проти неї, помазаної королеви, можливо, вона тільки про людське око, для омани надала собі зовнішньої впевненості, але, хай там як, навіть такий сповнений підозр спостерігач, як Еймієс Політ, не помітив найменшої ознаки неспокою. Марія Стюарт не запитує, не нарікає, не просить про якусь пільгу жодного охоронця. Вона вже не намагається налагодити таємні контакти з закордонними друзями, увесь її опір, ухиляння та самооборона скінчилися, вона свідомо віддала свою волю долі та Богові: нехай він вирішує.

Марія Стюарт проводить свої години в серйозних готуваннях. Складає заповіт, наперед розподіляє своє земне майно поміж челяді, пише листи князям і королям світу, але вже не з метою спонукати їх посилати армії й готуватися до війни, а запевняє їх, що готова з чесною душею померти в католицькій вірі і за католицьку віру. Великий спокій нарешті опанував неспокійне серце, страх і надія, «найгірші людські вороги», як називав їх Ґете, вже не мають влади над зміцнілою душею. Точнісінько так, як і її сестра по долі Марія Антуанетта, Марія Стюарт тільки перед лицем смерті розуміє своє властиве завдання. Чуття історичної відповідальності велично бере гору над давнішим недбальством, вона готується вже не до помилування, а до справжнього, демонстративного вмирання, до тріумфу завдяки останній миті. Марія Стюарт знає, що тільки героїчна драматична смерть може спокутувати перед світом трагічну помилку її життя, і в цьо­му житті їй судилася тільки одна перемога: гідна смерть.

Яскраву протилежність до цього зосередженого, сповненого величі спокою засудженої в замку Фотерінґей становить невпевненість, шалена нервозність, несамовита й гнівна безпорадність Єлизавети в Лондоні. Марія Стюарт рішуча, а Єли­завета лише тупцяє навколо своєї постанови. Ще ніколи вона так тяжко не страждала від своєї суперниці, як тепер, коли цілковито тримає її в своїх руках. Єлизавета в ті тижні втратила сон, цілісінькими днями похмуро мовчить; усі ненастанно відчувають, що вона переймається тільки єдиною і не­стерпною думкою, чи підписувати їй