Читати книгу - "Любов у спадок"

дівчина так і не зважилася ні про що розпитати його. Тепер на Еріку начепили чоловічий костюм, який жахливо заважав їй. Тверда куртка з кепсько вивареної буйволячої шкіри по-дурному відстовбурчувалася на спині та на грудях, комір різав шию, плед сповзав, і дівчині раз у раз доводилося поправляти всю цю незвичну конструкцію. Кілт надягти відмовилася навідріз. Цього тільки й бракувало — заголювати ноги вище коліна! Це не для неї.

Вони з Діком та Оуеном повільно під'їхали до міських воріт, і Еріка відчула себе досить незатишно перед чотирма стражниками, які охороняли в'їзд у Едінбург. Величезні чавунні ґрати було піднято, й вони нагадували пащеку якогось чудовиська, ладного її проковтнути. Вона мимоволі зіщулилась, але відразу згадала Річардові настанови та прибрала нахабного вигляду.

— Куди прямуєте? — похмуро поцікавився стражник.

— Наше судно «Свята Маргарет» завтра відпливає у Францію, — впевнено відповів Дік. — Я — лицар із почту графа Мара, а це двоє моїх зброєносців.

Він потрусив перед обличчям стражника заяложеним пергаментним сувоєм, на який той скосив око з помітною повагою.

— Що ж, проїжджайте, — буркнув він.

— Дрібнуватих зброєносців добирає собі граф Мар, — почула Еріка його слова, супроводжувані незлим смішком решти.

Вона зітхнула з полегшенням. Ніхто не вихопив зброї, не накинувся на них із лементом: «Це вони, в'яжи їх!» Що ж, потрапити всередину було доволі просто. А ось як їм вдасться вислизнути з цієї мишоловки? В'їжджаючи у ворота, вона з погано прихованим острахом оглянула грубі стіни, що змикалися десь у неї над головою.

Дівчина взагалі почувалася незатишно. Це чуже місто лякало її. Може, через сутінки, які швидко спускалися на його криві брудні вулички. Оточена зусібіч будинками, вона відчула себе в кам'яному мішку й зацьковано озиралася в пошуках вільної місцини. Громаддя Едінбургського замку, оточеного глибоким ровом, і міська площа перед ним залишилися ліворуч, і тепер, зважаючи на мало не розвалені халупи, втікачі перебували десь на околиці Старого міста. Еріку вразило те, що будинки в такому величезному місті були такі самі, як і в найбіднішому селищі: дахи вкриті дерном, стіни обмазані мулом, вікон нема…

Річард їхав попереду й затято мовчав. Їй страшенно хотілося під’їхати до нього й запитати, куди ж вони прямують. Але Далхаузі навіть не дивився в її бік. Це був якийсь зовсім новий Річард. Зібраний, рішучий, він віддавав накази, які хотілося беззаперечно виконувати. Очі в шотландця були напружено звужені, рука лежала на мечі, ладна будь-якої миті вихопити смертоносне лезо. Дівчина всією шкірою відчувала небезпеку, що нею віяло від лицаря.

Мимоволі вона засумнівалася в цій людині. Що, як це чергова хитромудра пастка і її просто везуть до Дугласа? Адже Еріка, як і раніше, майже нічого не знає про Річарда Далхаузі, навіть попри те, що вони вже два тижні подорожують разом. Ні, не може бути. Адже вони домовилися… Еріка ледве стримувалася, щоб не під'їхати до нього й не зажадати, аби відвіз її назад, але він не звертав на неї анінайменшої уваги — пильно стежив за всім, що відбувалося навколо. Зате Оуен був тут як тут — їхав поруч і торохтів без упину. Вони ще й дня не пробули разом, а він уже набрид їй до смерті. Він підморгував, кумедно надимав щоки, робив таємниче обличчя, загалом, усіляко демонстрував, що цілком обізнаний із усім, що відбувається. І як тільки Дік його терпів?

Дівчина знову скосила око на незворушного шотландця. Як би їй хотілося довідатись, про що він думає…

— Приїхали, — почула вона.

Веснянкуватий паж весело підморгнув їй, і Еріка здригнулася, відволікаючись від своїх думок. Вони опинилися перед довгастою похилою халупою, щоправда, складеною не з очерету, а з дощок. Над дверима закладу красувалася досить поважного віку вивіска, на якій було намальовано щось невиразне — чи то потворну рибу, чи грубий меч із одним оком.

— Що це? — не стримала свого подиву Еріка.

— Таверна «Тиха гавань», — радісно повідомив їй Оуен. — Ми тут завжди зупиняємося! Це найкращий заклад у місті. Годують пристойно й беруть недорого, — хазяйновито докинув паж.

Річард уже розсідлував свого коня. Дівчина скептично оглянула халупу й зітхнула. Авжеж, із усього видно, що не палац. Але після ночівель під дощем і це тішило. Еріка мовчки зіскочила зі своєї гнідої, звично взялася розсідлувати її.

— Агов, Оуене, допоможи їй, — півголосом кинув через плече Дік. — І вирушай.

Дівчина здивовано підняла одну брову. Вона завжди сама доглядала свого коня й допомоги зовсім не потребувала. Та Оуен уже спритно послабив попругу, відтиснув дівчину від коня та взявся за повід, збираючись вести тварину в стійло. Схоже, гніда зовсім нічого проти цього не мала.

Річард уважно огледів усе навколо й поманив її за собою. Вони пройшли вздовж стіни, кудись звернули, й незабаром опинилися перед малесенькими дверима.

— Сюди, — коротко наказав шотландець.

Коли ввійшли в темне приміщення, Еріка на мить осліпла. Вона об щось спіткнулася й ніяково ввіткнулась у спину Далхаузі.

— Ох, пробач, — поквапливо відсторонилася.

Шотландець мовчки запалив світильник, і в кімнаті відразу засмерділо прогірклим баранячим салом, яким було просочено ґніт.

— Давай руку, — він обернувся до неї, простяг свою долоню.

Еріка взялася за неї, несміливо глянула на нього й завмерла. Чомусь її збентежив його завзятий погляд — зовсім як тоді, в Бархеді. Здалося, зараз Річард притягне її до себе, обійме, й вона відчує на своїх губах смак його поцілунку… Господи, які дурниці лізуть у голову. Вона за два кроки від свого лютого ворога, а на думці така нісенітниця!

Дік із досадою відвів