Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

У листопаді 1922 року Вільгельм усвідомлював, що от-от опиниться в цілковитій фінансовій скруті. Терміново треба було щось робити. Він розділив усі гроші, які в нього ще залишались, і віддав половину Іванові, який збирався на навчання до Ґраца. Сам Вільгельм тим часом організував собі австрійський паспорт і покинув країну під іменем Василя Вишиваного. Вони з Іваном планували знову зустрітися, коли Іван здобуде диплом, а Вільгельмові справи налагодяться. Вільгельм не сумнівався, що вони налагодяться.

Вільгельм подався до Мадрида — до свого двоюрідного брата, короля Іспанії Альфонсо XIII. Там уже жила разом із усіма своїми сімома дітьми Зита, тридцятирічна вдова останнього габсбурзького імператора Карла І, Вільгельмового кузена. Атмосфера при дворі Альфонсо XIII була невимушена та приємна. Вільгельм почувався тут добре, він наче знову повернувся у свої найкращі роки, коли літо минало на морі, в подорожах, а зима — біля каміна в Живці. Тут питання про гроші можна було відкласти на невизначений термін і просто насолоджуватися комфортним існуванням у зручному замку зі звичним укладом: сніданок, кінні прогулянки, відпочинок у саду, теніс, кава, обід, пообідній коктейль, вечеря, прийоми, концерти, танці, знайомства. Це був той стиль життя, до якого він звик і який найбільше пасував його натурі.

Альфонсо належав до тих нечисленних родичів, із котрими Вільгельм міг бути відвертим. І, коли якось увечері Альфонсо запитав про конфлікт із батьком, Вільгельм не стримався й розповів йому все. Про те, як у дитинстві його виховували з думкою про нікчемність і відсталість українців, про те, як він зрозумів, що все це — брехня, про те, як вирішив прийняти для себе українську ідентичність, як ніхто в родині не міг цього зрозуміти, про те, як він воював на українському боці, як працював на Петлюру і як дійшло до остаточного розриву з родиною.

— Моє тодішнє інтерв’ю та мій лист до батька дуже пошкодили мені самому, — розповідав Вільгельм, — це я знав добре ще й до того, заки мав їх писати, і се може бути доказом того, що я працюю не у власних інтересах, а для народу, належати до якого — се моя гордість! Українська інтеліґенція най ставиться до мене з презирством, — се зрозуміло для мене: се маленькі люде. Нарід же сього не зробить, — се моє внутрішнє переконання і моя єдина втіха й нагорода в моєму сумному житті.

— Але чи вартує воно таких жертв? — запитав Альфонсо.

— Може, і не вартує, але я не дипломат, а тому кажу завжди відверто все, чого інший не посміє сказати, — така моя вада. Часи, що ми переживаємо, і все те, що я побачив на своєму віку, зробили з мене фаталіста. Сам особисто я і не шукаю, і не хочу нічого для себе від українців; не мав і не маю ніякої амбіції, я ніколи її не матиму, бо мною керують лише мої ідеали. Я хочу пережити лишень одне: прагну побачити вільний, незалежний об’єднаний український нарід. І нікому не дозволю я розбити сі мої ідеали, за які я завжди, при всяких умовах, буду боротися, бо ними і для них я живу.

Вільгельм говорив і говорив, а Альфонсо боявся перервати його емоційний монолог необережним словом. Вільгельм казав, що іноді шкодує про те своє інтерв’ю і про те, що задля примарної української справи пожертвував єдиним, що в нього було — родиною; що в нього зовсім не залишилося ні друзів, ані однодумців, ані близьких людей. Що у свої двадцять сім він почувається глибоко старим і покинутим усіма. Зазвичай Вільгельм приховував свій біль за веселою та безтурботною світською маскою, проте Альфонсо можна було довіряти, бо він і справді вболівав за брата. І не лише вболівав, а й хотів виправити ситуацію. Альфонсо XIII офіційно звернувся до польського уряду з проханням дозволити Габсбурґам зберегти їхній маєток і пообіцяв за це прихильну політику Іспанії до республіканської Польщі. Маєток повернули. Це стало першим кроком до примирення якщо не з Карлом-Штефаном, який на той момент уже був паралізований і не міг говорити, то принаймні з Вільгельмовим старшим братом Альбрехтом.

В Іспанії Вільгельм намагався налагодити свої фінансові справи і перекваліфікуватися з політика на бізнесмена. Дотепер він отримував гроші здебільшого просто за те, що був Габсбурґом. Тепер самого цього вже було замало. Він намагався шукати нових способів заробітку.

На світських раутах тоді модно було говорити про бізнесові операції. Захопився цією ідеєю й Вільгельм. Він намагався бути посередником у торгівлі зброєю, проте невдало. Потому спробував сприяти наданню позики для побудови греблі в Австрії — теж без успіху. Якийсь час думав долучитися до проекту переробки німецьких цивільних літаків на військові, та результату не дало й це. Однією з причин усіх невдач була Вільгельмова манера спілкуватися з діловими партнерами. Він зосереджувався винятково на тому, щоби робити на людей приємне враження і заводити корисні знайомства, та далі за це просунутися йому зазвичай не вдавалося. Щойно доходило до кошторисів, термінів, до зважування ризиків і до планування, як Вільгельм виявлявся цілковито безпорадним. Йому ніколи раніше не доводилося думати про гроші, то складніше було тепер намагатися їх заробити.

Одним із останніх його проектів була спроба домогтись іноземних інвестицій відразу в кількох царинах: для ремонту іспанських доріг, для побудови шахт і для торгівлі нерухомістю. З цією метою Вільгельм привіз до Мадрида групу багатих американців, котрі й мали стати інвесторами. Кілька тижнів він шукав у Мадриді готель, куди було би не соромно їх поселити. Перевіряв усе до найдрібніших деталей, писав довгі листи з ретельними описами кімнат, лазничок, запаху туалетного мила, меню на сніданок, можливостей замовити їжу в номер, вигляду з вікна, відстані до центру, довжини спідничок покоївок, чистоти їхніх нігтів. Коли американці прибули до