Читати книгу - "Пульсари"

пляшка їй не завадить. А як це я про молоточок забув, що його Галя тоді у клуні хрупнула?»

— Та я вам із бронзи! З чого хочете! — вкинув зламаний інструмент до портфеля. — Завтра й принесу.

— Ні-ні! — захвилювався Психолог. — Краще з дерева.

— Груші не пожалію, — клявся Мусій. — Я вам, славний-хороший, кувалду, а хочете — довбню зроблю, аби лише хлопця правильно навчили. Ви, як треба, прямо по голові… Я б і сам, та, знаєте, не впевнений… — Мусій пригадав, як син штовхнув його під стіл медкомісії. — Не впевнений, знаєте… А у вас тут кабелі, інтегральні схеми… Дай, думаю, зайду, пораджуся й заодно запитаю, чи є надії…

— Що ви маєте на увазі?

— Як це «що»? Самі подумайте, чи можу я стрибати в огонь, коли не певен, що моїм геройством пишатиметься син? Він уже всякі екзамени там складає, може, скоро і в цеху куватиме, як раніше, а з батьком говорить, немов крізь зуби чвиркає… Я не кажу про любов. Та хоч повагу до батька… Воно, ясно, силою не змусиш… То, може, конденсаторами?..

— Не можна.

— Я, славний-хороший, справно плачу прибутковий податок. З нього проценти якісь ідуть і на ваші апарат ти. І маю право вимагати… та я прошу… — Мусій витягнув пляшку з-під крісла і поставив на стіл перед Психологом.

Той збовтнув напій і, ніби забувши про його призначення, поклав пляшку на бік, крутонув. «Клює», — заспокоюючись, подумав Мусій.

— Я вам молоточок принесу через кілька днів. У мене такий лак є… Тільки довго сохне. Так що на завтра не встигну.

Психолог немов оглух — лише крутить пляшку то до себе етикеткою, то до гостя. Медалі за якість описують коло, так що й не розібрати, скільки їх там. Нарешті набридло йому це заняття.

— Можна з першого погляду закохатися в жінку. Можна за один-єдиний підлий вчинок назавжди зненавидіти рідного батька. А от… — почав виправдовуватися Психолог.

— Я розумію, — ніби й згоджується, та не мириться з тим Мусій, бо стільки вже думок перемололося в його голові! Батьком, звісно, стають не одразу — поступово завойовується дитяча довіра й любов: спершу в конячки граються, потім велосипеда лагодять, наречену вибирають… Цей шлях йому перекрито, бо «зріс» порятований син за кілька місяців. Ось і прийшов батько із своїм болем до служителів науки.

— Не в науці тут діло…

— Але ж, — хоче добитися свого Мусій, — хіба даремно кажуть, що душа в п’яти ховається? Я собі мислю так: якщо вона може забігти в п’яту, то чому б їй і в руку не заскочити? От і виходить, що мусить-таки у Віталія залишитись якась пам’ять. Люди даремно не говорять. Так що шукайте стару душу…

Прижовклий листок розіп’явся на шибці, гнаний вітром і дощем. Літо це чи осінь…

— Якщо я повчу вашого сина ще з рік, то стане він моїм. Отак… — Психолог закашлявся, підійшов до крана, випив води. — Придумайте, Мусію Миколайовичу, щось таке, що спільне було б для вас і для сина, спробуйте потоваришувати… може, й звикне. А пляшку заберіть. Це ж храм науки. Доцентську зарплату одержую і за чесність теж.

 — І добре вона ціниться? — єхидно поцікавився Мусій, зло згрібаючи дарунок до портфеля.

— За велику чесність велика й дотація. По справедливості. Не занепадайте духом — ще на Віталиковому весіллі зустрінемося, якщо не забудете запросити.

— То я днів через два прибіжу. — Мусій стримано вклонився і вийшов, обережно причинивши двері.

«Мало приніс… — подумалось. — Треба було ящик вірменських зірочок завезти… Отоді б і конденсатори знайшлися». Спробує він ще серйозно поговорити, як ось молоточок принесе… А портфель важкуватий. Так, чого доброго, захочеться з досади й полегшити його. Може, Верхуші віднести? Не візьме, бо теж у храмі сидить. А до Ірини Олексіївни із цим незручно йти — їй квіти треба дарувати, оберемками, возами — і то не віддячиш. А я ж їй ще жодного прутика…

На базарі квіти заполонили весь ряд, витіснивши м’ясо у ларьок навпроти. Мусій прицінився до найрозкішнішого букета, сторгувався за п’ятірку, шаснув у кишеню, а там лише мідяки. От оказія…

— Може, поміняємося, матінко? — звернувся він до старої, показуючи етикетку. — Ви подивіться, скільки медалей! Я за цю пляшку десятку виклав.

Бабуня подивилася на Мусія, мов на новоявленого Христа: де це видано, щоб чоловік випивку на квіти міняв?

— Ми не міняємо, дитино, нам жива копійка потрібна, — лагідно відповіла вона. — Якби ти приїхав до мене додому, то я даром нарвала б… Спробуй он у того, — стара показала на довгий стіл, завалений віниками, — може візьме твій товар.

У Мусієвих планах віники не проглядали. Але що робити — таких квітів, як у цієї бабуні, Галя не вирощує, та й боязко з важким портфелем їхати додому, аби випросити в куми подібних. Подібних та не таких… Ну й день сьогодні видався…

— Спеціаліст світового масштабу! Два рублі штука! Налітайте, молодички-и-и! — кричав гладіатор у вельветовому зім’ятому піджаці.

Мусій штовхнув кустаря в спину.

— Поміняємось? — прошепотів змовницьки, показуючи очима у розстебнутий портфель.

— А білої немає? По чотири двадцять… — Чоловік виявився кмітливим.

— Ні,  — замотав головою Мусій.

— Звиняй, компоту не п’ю, — мовив стиха кустар і щосили заволав: — Спеціаліст світового масштабу! Налітай, молодички-и!

— За п’ятірку віддам! Я за нього…