Читати книгу - "Пульсари"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Даром не візьму. Відійди.
— Та подивись на медалі! Ти що, не петраєш?
— Мене від таких у Ригу тягне. А там віники не в ціні. Відійди! Спеціаліст світового масштабу! Налітай, молодички-и-и! Якщо хочеш, можу віник за нього дати.
«А що? Можна й віники занести!» — вирішує Мусій, пригадавши, якими цурпалками дівчата метуть лабораторію.
— Три…
— Один… Налітай, молодички-и-и!
— Три…
— Пшов вон!.. Молодички-и-и! І-е-ех! Наліта-а-а-й!
Ну що робити? Смаками не зійшлися. Мусій сумно подивився на столи-клумби. Аж звідти стара махає: підійди, мовляв.
— Не вийшло? І в мене сьогодні пісний день. Бери задаром — все одно пов’януть, — подала Мусієві саме того букета, на якого він оком накинув.
— Та що ви, матінко! Помінятися можу, а взяти…
— Це тобі від нас, — кивнула на двох бабунь, що поспиралися на прилавок, немов на паркан, і зацікавлено дивилися на Мусія. — Ми тут погомоніли. Вперше бачимо такого чоловіка… Бери, не соромся. — Подружки із зморшкуватими щоками кивали головами, підтакуючи, поки стара передавала розгубленому Мусієві квіти. — Не треба нам твого вина. Воно ще тобі знадобиться. Хай щастить…
У Мусія затремтіли повіки, смикнулася щока. І солоні, як і в дитинстві, сльози, покотилися йому з очей…
— Молодички! Молодички-и-и!..дичк-и-и!.. — відлунювало за спиною.
* * *— Лікувати людей, повертати їх до життя — це прекрасно, Климе Гнатовичу, — декламував головбух. — Я тому й свого хлопця віддав до вас у науку, що вірю в неї, а завдяки Іринчиному чародійству впевнився, що наука — головна героїня, що вона архісильна. Але ж зрозумійте — не одні ви ж в мене! Так далі не можна! Кібернетики теж роздирають бюджет на шматки, запевняючи, що своїми автоматами ліквідують дефіцит робочої сили. Їхній декан он лак на моєму столі пошкодив. — Бухгалтер відсунув папери і погладив тріщинки, що променями розходилися від найшпаркішого місця суперечки. — Осюди він ковінькою тицьнув. Ще й погрожував… за. зрив державної теми… А я так розумію, Іринко: ви ідею висунули, захистили її, носа колегам утерли — тепер нехай потужніші організації розкошелюються. Нема для вас і копійки. Робіть договірні теми — там грошей навалом.
— З ким це? — піднялася Іванова і Верхушу за рукав потягла.
Та старий лише відмахнувся.
— З радгоспами. Бичків вирощуйте. Звідки мені знати, Іринко, що вам робити? Не чекати ж роками трагічного збігу обставин. Я своєї руки вам не дам — бо чим тоді розписуватимусь? І чи так уже треба вам розробляти цю тему? Так і зло захоче себе увічнити…
— Люди не дозволять, юначе. Наука мусить добру служити. За пораду спасибі. Ми з Ярисею вже й собаками займались, ви ж пам’ятаєте. Епізод з Віталиком як вихід у космос. Треба й роздивитися, обачно ступнути, але зупинитись уже не вдасться.
Верхуша заскрипів стільцем, потім коліньми.
— Я, юначе, у вищі інстанції піду, а напризволяще цієї справи не кину.
Узявши Іванову під руку, Клим Гнатович подріботів з бухгалтерського кабінету. Від дверей озирнувся.
— Тут вам не те, що лак, юначе, дошки тріщатимуть.
Бухгалтер знизав плечима і заглибився у фінансовий звіт.
ПРИЩЕПАЗоя щойно повернулася з роботи. Кинула Петрові великий пакунок, обперезаний шпагатом.
— Ліжник. Косівський. Сто шістдесят. Натюр.
Кілька разів енергійно шморгнула носом і, принюхуючись, метнулась на кухню. Щось там грюкнуло, щось заторохтіло — вискочила, немов за нею хорти гнались.
— Що? Відзначився? Кухня обдерта, закопчена, а він одвірки фарбує! Чи в хаті господині немає, що ні з ким і порадитись?
Яремака мовчки лежав на індійському килимі посеред кімнати. Увесь бібліотечний день вгатив він сьогодні в те фарбування. Експериментаторам дозволяється в одній з клітинок особистого розкладу писати «бібліотека». Мис литься, що цього дня він піде в патентний фонд або в читальний зал «акедемки», погортає бюлетень БІНТІ чи рефератизний журнал «Металлургия». Сьогоднішня «бібліотека» пожертвувана оновленню та підфарбуванню кухонних шафочок і шухлядок.
Зою дратував запах ацетону. Звичайно, вона могла б і не зважати на нього, якби Петро розв’язав пакунок і подивився, яку ковдру вона роздобула. Та чоловік незрушно лежав на індійському килимі, розкинувши ноги в обляпаних білою фарбою чоботях.
— Хоча б десантну взувачку зняв. Думаєш, мені все з неба падає, — натякнула на те, що «десантні» теж вона роздобула. — Ну кого ти з себе корчиш? Чи ке можна було щось стареньке натягти на ноги? Ти роззуєшся нарешті, аристократ?
Петро байдуже глянув на дружину, в’яло сів, підібгавши під себе ноги.
Зоя розв’язала пакунок, витягла волохату ковдру, сіру в білих ромбах, товсту і м’якеньку.
— Із справжньої вовни. Мейд ін Карпати. Правда ж, гарненька?
— Міль, яку ти розвела, скаже, чи хороша ця річ, — пробував жартувати Петро. — Таки не вкрали?
Петро знав ще в суботу, що Зоя купила ліжник і залишила його в себе на роботі до понеділка. Тоді він зловтішно пророкував, що за вихідний придбання «корова язиком злиже».
— То ви одне в одного ідеї крадете та переписуєте. А ми —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пульсари», після закриття браузера.