Читати книгу - "Вогняна зима"

барикади розтягли. І вулиця, по якій недавно пролягала лінія фронту, до сьогоднішнього ранку нагадувала щось на зразок нейтральної території чи навіть буферної зони. Аж тепер «Беркут» почав активно займати її, і Алла раптом подумала — вони цілком могли зачистити «Український дім», якщо вже не зачистили.

Але саме через спад бойової активності на цій вулиці діючих бійців Самооборони поряд із нею виявилося мало, що давало можливість вислизнути з пастки.

Коли, замаскувавши тих, кого треба, почали вихід, сутінки остаточно вступили у свої права. Ліворуч, із боку Майдану, чулася стійка канонада. Запалені біля стадіону шини вже загасили, вони ядуче диміли, та це була агонія пожежі. На сходах «Українського дому» та й загалом по іншу сторону Європейської площі рухалися темні тіні, і зі свого місця Алла та інші не могли до пуття розгледіти, що відбувається. Зате поруч, за кілька метрів, мовчки стояли строкаті беркутівці в закритих шоломах. Загалом довкола було порівняно тихо, особливо якщо згадати це місце кілька тижнів тому.

І ще страшніше.

Алла намагалася не дивитися на чоловіків у шоломах. Їй вдавалося, бо підтримувала кульгавого Іллю, котрий без милиці волочив перебиту ногу по землі. Ставши з лівого боку від нього, відгородила себе від беркутівців, хоча розуміла — прикривається скаліченою людиною. Подумки переконуючи себе, що вони не битимуть і не добиватимуть, зосередилася на переході, проклавши в голові маршрут від Грушевського до Будинку профспілок. Так і рухалися, пройшовши недовгим коридором та діставшись рогу готелю «Дніпро».

Попереду маячила барикада, біля неї вже так само товклися силовики. Ніхто в невеличкій колоні не коментував прикрого видовища, і Аллі стало зовсім сумно. Адже ще вчора жоден ворог, навіть найнахабніший тітушка, не ризикував підступити до укріплення хоча б на півсотні метрів. Якщо ворог наблизився, могли справдитися найгірші прогнози.

Женучи подалі такі думки, Алла закусила нижню губу. Поки для їхньої маленької групки все складалося досить добре: не затримували, точніше, не звертали особливої уваги, дозволили просочитися за периметр, де, навпаки, вирувало життя й повстанці активно готувалися до оборони. Тих кількох, кого несли на ношах, лікар негайно розпорядився переправити в інше місце, бо логіка подій підказувала: зараз у Профспілках не варто планувати серйозні операції. Тому частина волонтерів зайнялася переміщенням неходячих поранених. Сотник та інші, хто з Самооборони, повернули халати й жилети, тут же злившись із натовпом, а поруч із Аллою дивним чином, ніби з-під землі, причому — так, немов відчувала, де саме знайдеться, вигулькнула Іра Шапка.

— Ти де була? — накинулася обурено, тоді мазнула поглядом Іллю, не питаючи, ковзнула з протилежного боку, підставляючи плече. — Ходім, ходімо, від нас тут зараз толку нема! Тут Жовтневий тікає!

— Куди тікає? — прохрипів Ілля, котрому дедалі важче було стояти на одній нозі, а зламана встигла розпухнути в пошкодженому місці.

— Не тікає, — тут же виправилася Шапка. — Евакуація! Беркути всіх виперли, сунуть згори! Якийсь капець, кажу.

— Повний? — Алла не знайшла, що ще спитати.

— Що? А, ні, не повний! — відмахнулася Ірина. — Метро зупинили, кругом усе заблоковане, а люди все одно йдуть, через Михайлівську, згори. Наша розвідка каже, що там поки єдиний реальний прохід, «Беркутом» не контролюється. Тітух там бачили, у дворах. Кажуть, поки сидять тихо.

— Поки, — уставив Ілля.

— Усе одно, біля Михайлівського наших більше. Я так скажу, люди: у храм не полізуть. От не попруть!

— Ти про них гарної думки, — Алла переступила з ноги на ногу, мостячись зручніше. — Добре, не стіймо. Шапко, ти ж його не дотягнеш, пусти.

— Я ще тебе потягну! Пішли, обережно! Учися стрибати, Ілюхо!

Так вони проштовхалися всередину й нарешті доставили скаліченого Іллю в госпіталь. Тут теж вирувало, але в цьому людському мурашнику все ж відчувалася певна організація процесу. Лікарі вже давно встигли налагодити конвеєр надання допомоги й тепер діяли звично, злагоджено, не відволікаючись по можливості ні що. Тим більше, що госпіталь стрімко розростався — на третьому поверсі, де він був від початку, бракувало місця, і не було іншого виходу: несли вище.

Алла втратила відчуття часу зовсім.

Її не хвилювало, котра година, коли й чим завершиться цей день, який за довжиною й насиченістю нагадував рік, щонайменше. Про іншу реальність, за профспілковими стінами, раптом нагадав смартфон у кишені. Дивно, вона забула й про його існування. Думала не відповідати. Та не вгавало, і вона, обережно переступивши через ноші, вийшла в коридор, де на килимі вздовж стіни сиділи та лежали натомлені, закіптюжені до чорноти повстанці, усі — чоловіки різного віку, витягнула прямокутну слухавку, глянула, хто добивається.

Батько.

Тут же побачила — від нього три пропущених, набирав доньку протягом дня, не міг заспокоїтися. Такої активності раніше не помічалося, і майнуло: щось сталося серйозне, з мамою, не інакше. Та на здоров’я ніби не скаржилася, проте зараз, цими днями, погіршувався стан навіть у тих, хто ще минулої осені не збирався хворіти.

— Що? — видихнула, прийнявши дзвінок.

— З тобою все добре? — почулося на тому боці.

Тато говорив рівно і, навіть якщо хвилювався, умів це стримати, Алла