Читати книгу - "Єретики Дюни"

такого тону. Ви й гадки не маєте, що з вами станеться.

— Незабаром зі мною станеться Всечесна Матрона, — промовив Теґ.

— І я зичу вам вдалої зустрічі з нею!

Муззафар обернувся і зник у ліфті.

Теґ дивився йому вслід. Перед його другим баченням щось мерехтіло, наче світло блимало довкола виходу з ліфта. Всечесна Матрона вже достатньо наблизилася, та не була ще готова ввійти до цієї кімнати. Спершу мала порадитися з Муззафаром. Фельдмаршал не зміг розповісти цій грізній жінці нічого справді важливого.

***

Пам’ять ніколи не відтворює дійсності. Пам’ять реконструює. Усі реконструкції змінюють оригінал, стаючи зовнішніми рамками співвідношень, які неминуче виявляються затісними.

Підручник Ментата

Люцілла та Бурзмалі ввійшли в Айсай з півдня, потрапивши до бідного кварталу, скупо освітленого рідко розкиданими ліхтарями. Залишалася всього година до опівночі, але на вулицях цього кварталу юрмилися люди. Дехто спокійно прогулювався, інші розмовляли із запалом, посиленим наркотиками, ще інші роззиралися довкола, наче чогось чекаючи. Ховалися по кутках і привертали до себе зацікавлену увагу Люцілли, коли вона їх минала.

Бурзмалі підганяв її, наказуючи йти швидше, — нетерплячий клієнт прагне зостатися з нею сам на сам. Люцілла далі непомітно оглядала людей.

Що вони тут робили? Ці чоловіки, що чекали у дверях. Чого саме чекали? Коли Люцілла та Бурзмалі проходили повз широкий коридор, звідти вийшли робітники у важких фартухах. Від них бив густий запах нечистот, каналізації та поту. Серед робітників було майже порівну чоловіків і жінок, вони були високими, кремезними, мали товсті руки. Люцілла не могла уявити, чим вони займаються, але всі належали до одного типу. Дивлячись на них, вона зрозуміла, як мало знає про Гамму.

Робітники харкали і плювали в канаву, виходячи в ніч. Викидають із себе якийсь забруднювач?

Бурзмалі прошепотів просто Люціллі у вухо:

— Ці робітники — борданос.

Коли вони звернули в бічну вулицю, Люцілла ризикнула озирнутися. Борданос? Ах, так, люди, спеціально виведені та навчені обслуговувати компресійні механізми, що працюють на каналізаційних газах. У процесі селекції їх позбавили нюху, зміцнили м’язи плечей та передпліч. Бурзмалі завів її за ріг, подалі від очей борданос.

З темних дверей поруч із ними вигулькнуло п’ятеро дітей, стали вервечкою і пішли слідом за Люціллою та Бурзмалі. Люцілла помітила, що в руках діти стискають якісь малі предмети. Йшли позаду з дивною впертістю. Зненацька Бурзмалі зупинився і обернувся. Діти теж зупинилися і втупилися в нього. Люцілла не сумнівалася, що діти готові були якось напасти на них.

Бурзмалі склав перед собою долоні та вклонився дітям.

— Гулдур! — промовив він.

Коли Бурзмалі далі повів її вулицею, діти вже їх не переслідували.

— Вони закидали б нас камінням, — сказав він.

— Чому?

— Це діти з секти послідовників Гулдура — така місцева назва Тирана.

Люцілла озирнулася, але дітей уже не було. Рушили на пошуки чергової жертви.

Бурзмалі завів її за інший ріг. Тепер вони опинилися на вулиці, заповненій дрібними торговцями, що продавали свій крам з яток на колесах — їжу, одяг, усяке знаряддя, ножі. Їхні крики здіймалися в повітря, зливаючись у монотонний спів. Так вони намагалися привабити покупців. У голосах лунало піднесення кінця робочого дня — фальшивий блиск, складений з надії сповнення давніх мрій, але й забарвлений знанням, що їхнє життя не зміниться. Люціллі спало на думку, що люди на цих вулицях женуться за летючою мрією, що те сповнення, якого вони добиваються, неістотне саме собою. Це був міф, а їх навчено гнатися за цим міфом, як тварин для перегонів навчено бігти за приманкою по нескінченному овалу бігової доріжки.

На вулиці просто перед ними якийсь масивний чоловік у товсто підбитому пальті голосно сперечався з купцем, що продавав сітки, повні темно-червоних плодів з кисло-солодким запахом.

— Ти вириваєш їжу з ротів моїх дітей! — бідкався купець.

Масивний чоловік промовив писклявим голосом з добре знайомим Люціллі акцентом, від якого її пройняло морозом:

— Я теж маю дітей!

Люцілла ледве опанувала себе. Коли вони вийшли з торгової площі, шепнула Бурзмалі:

— Той чоловік у товстому пальті позаду — Пан тлейлаксу!

— Не може бути, — заперечив Бурзмалі. — Надто високий.

— Їх двоє, один стоїть на плечах іншого.

— Ти певна?

— Певна.

— Я бачив й інших таких, відколи ми сюди дісталися, але не здогадувався.

— На цих вулицях багато мисливців, — промовила вона.

Люцілла виявила, що її не надто обходить буденне життя мешканців стічних канав цієї планети, що сама була стічною канавою. Більше не вірила поясненням, чому саме сюди доставили гхолу. Чому з усіх планет, на яких міг зростати дорогоцінний гхола, вибрано саме цю? І чи був цей гхола справді дорогоцінним? Може, він був лише приманкою?

Вузьку вуличку біля них майже перекрив чоловік. Він тримав високий пристрій, у якому кружляли світелка.

— Наживо! — кричав він. — Наживо!

Люцілла вповільнила крок, дивлячись, як перехожий повертає до вулички, подає власникові монету, а тоді схиляється над увігнутою посудиною, в якій виблискують світелка. Власник глянув на Люціллу. Вона побачила, що в чоловіка вузьке темне лице, лице примітивного каладанського типу, а тіло лише трохи вище, ніж у Пана тлейлаксу. Коли брав гроші клієнта, на замисленому обличчі з’явився презирливий вираз.

Клієнт, тремтячи, здійняв обличчя з-над посудини, а тоді вийшов з вулиці, ледь похитуючись. Його очі затуманилися.

Люцілла розпізнала пристрій. Користувачі називали його гіпнобонгом. На всіх більш цивілізованих планетах він був під забороною.

Бурзмалі підігнав її, вивівши з поля зору замисленого власника гіпнобонгу.

Вони дісталися ширшої бічної вулиці. Навпроти них був будинок із наріжною брамою. Усі довкола йшли пішки, ніде не видно було жодної машини. На першій сходинці наріжної брами сидів високий чоловік, підібгавши коліна під підборіддя. Довгими руками охопив коліна, туго сплів тонкопалі долоні. Мав на собі чорний капелюх з широкими крисами, який закривав його обличчя від світла ліхтарів, але подвійний зблиск із тіней під цими крисами сповістив Люціллі, що людей такого різновиду вона ніколи не зустрічала. Належав до тих, про кого Бене Ґессерит лише здогадувалися.

Бурзмалі почекав, доки вони достатньо віддаляться від цієї постаті, а тоді заспокоїв її цікавість.

— Футар, — прошепотів він. — Так вони себе називають. Їх тільки недавно помічено на Гамму.

— Тлейлаксанський експеримент, — здогадалася Люцілла. І подумала: «Помилка, що повернулася з Розсіяння».

­— Що вони тут роблять? — спитала вона.

— Торгова колонія. Так нам розповідають тутешні.

— Не вір. Це хижі звірі, схрещені з людьми.

— Ах, от ми прийшли, — промовив Бурзмалі.

Завів Люціллу у вузькі двері тьмяно освітленої харчевні. Люцілла знала, що це частина їхнього маскування — робити те, що й інші в цьому приміщенні, але воліла б тут не їсти. Запахи, які вона відчула, не вселяли доброї думки про це місце.

Схоже, щойно тут юрмилося багато відвідувачів, та, коли вони ввійшли, харчевня вже порожніла.

— Цей заклад дуже рекомендували, — сказав Бурзмалі, тимчасом як вони сиділи за мехаслотом, чекаючи, коли їм висвітлять меню.

Люцілла спостерігала за клієнтами, що виходили з харчевні. Здогадувалася, що це