Читати книгу - "Єретики Дюни"

нічні працівники із сусідніх фабрик та офісів. У їхніх поспішних рухах відчувався неспокій. Можливо, боялися кари за запізнення.

«Якою ж ізольованою була я у Твердині», — подумала вона.

Те, що вона довідалася про Гамму, їй не подобалося. Яким неохайним був цей заклад! Стільці біля шинквасу праворуч від неї були подряпані й пощерблені. Поверхню стола, за яким вона сиділа, стільки терли й начищали абразивними мийними засобами, що вакуумний пилопоглинач, сопло якого вона бачила біля свого лівого ліктя, не міг уже втримати її в чистоті. Не було й сліду навіть найдешевшого соніка — ультразвукового очищувача. У подряпинах стола нагромадилися рештки їжі та всякий бруд. Люцілла не могла позбутися відчуття, що вона припустилася помилки, розлучившись із гхолою.

Побачила, що меню висвітлилося, а Бурзмалі вже його переглядає.

— Я замовлю для тебе, — сказав він.

Судячи з його слів, Бурзмалі не хотів, щоб вона замовила щось неправильне — їжу, якої жінкам з Горму слід уникати.

Люцілла почувалася залежною, і це її дратувало. Вона була Превелебною Матір’ю! Її навчено брати командування у кожній ситуації, бути господинею власної долі. Як же це втомлює. Жестом показала на брудне вікно ліворуч, за яким видно було людей, що йшли вузькою вулицею.

— Скаре, доки ми тут гаємо час, мої інтереси простоюють.

Ось! Це відповідає образу.

Бурзмалі ледь не зітхнув. «Нарешті!» — подумав він. Знову почала поводитися, як Превелебна Мати. Не міг зрозуміти її дотеперішнього відсторонення, того, як вона дивилася на місто та його мешканців.

Зі слоту — щілини в столі — випливли два молочні напої. Бурзмалі випив свій одним ковтком. Люцілла перевірила свій на кінчику язика, розбираючи склад. Імітація кофіяту, розведена напоєм з горіховим смаком.

Бурзмалі звів підборіддя вгору, наказуючи їй пити швидко. Вона підкорилася, приховуючи відразу від хімічних ароматизаторів. Увагу Бурзмалі прикувало щось над її правим плечем, але вона не наважилася обернутися. Це не відповідало б образу.

— Ходімо. — Поклав монету на стіл і вивів її на вулицю. Усміхнувся посмішкою нетерплячого клієнта, але в його очах була обережність.

Темп вуличного руху змінився. Стало менше людей. Затінені двері викликали сильніше почуття небезпеки. Люцілла нагадала собі, що вона нібито представляє могутню гільдію, члени якої непідвладні банальним загрозам стічної канави. Нечисленні перехожі розступалися перед нею, дивлячись на її драконячу одежу очима, повними благоговіння.

Бурзмалі зупинився біля дверей.

На вигляд вони не відрізнялися від інших на цій вулиці: трохи відсунуті вглиб від тротуару, такі високі, що здавалися вужчими, ніж були насправді. Вхід охороняла старомодна сенсорна захисна система. Вочевидь, ніщо новіше не проникло до цих нетрів. Про це свідчили самі вулиці: їх спроєктовано для землеходів. Люцілла сумнівалася, чи на всій цій площі був хоч один майданчик-летовище на даху. Зрештою, не чутно й не видно ні флітерів, ні ’топтерів. Хоча була музика — тихе жебоніння, схоже на музику семути. Щось новеньке в семутових наркоманів? Це, безперечно, їхня рідна територія.

Люцілла глянула на фасад будинку. Бурзмалі рушив туди першим і сповістив про їхнє прибуття, провівши рукою перед сенсорами.

У фасаді будинку не було вікон. На матовій поверхні древньої пласталі де-не-де зблискували транс’очі. Вона помітила, що це були старомодні комунікатори, значно більші за сучасні.

Двері у глибокій тіні розчинилися всередину на безшумних завісах.

— Сюди. — Бурзмалі потягся назад, взяв її за лікоть і підігнав уперед.

Вони ввійшли до тьмяно освітленого коридору, що пахнув екзотичною їжею та гіркими есенціями. Якусь мить вона намагалася розпізнати бодай частину запахів, що вдарили їй у ніздрі. Меланж. Люцілла вловила безпомильну зрілість кориці. І так, семута. Розпізнала палений рис, гігетові солі. Хтось маскував інший різновид куховарства. Тут виготовляли вибухівку. Хотіла було перестерегти Бурзмалі, але передумала. Йому не обов’язково це знати, а тут, у цьому тісному приміщенні, могли бути вуха, що почують її слова.

Бурзмалі вів її вгору затіненими сходами з тьмяною світлосмугою вздовж похилого плінтуса. На горі знайшов таємну кнопку, приховану за латкою на латаній-перелатаній стіні. Коли він натиснув на цю кнопку, не пролунало жодного звуку, але Люцілла відчула, що рух навколо неї змінився. Тиша. Це був новий для неї вид тиші, зачаєне приготування до втечі чи нападу.

На сходах було холодно, але вона не через це дрижала. За дверима біля замаскованої латкою кнопки почулися кроки.

Сива карга в жовтому халаті розчинила двері й глянула на них з-під кошлатих брів.

— Це ви, — сказала вона тремким голосом. Відступила вбік, даючи їм пройти.

Почувши, як двері за ними зачиняються, Люцілла швидко пробіглася поглядом по кімнаті. Хтось неспостережливий міг би назвати обстановку вбогою, але це було поверхове судження. Під маскою вбогості приховувалася якість. Однією з причин такого помилкового враження могло бути те, що кімнату припасовано до смаків когось дуже вимогливого. Це має стояти тут — і не інакше! Це пересунути туди, і так хай і стоїть! Меблі та старовинні дрібнички здавалися трохи зужитими, але та вимоглива особа не заперечувала. Це йшло кімнаті лише на користь. Відповідало її стилю.

Хто власник цієї кімнати? Стара, що їх впустила? Вона саме з мукою шкутильгала до дверей ліворуч від них.

— Нехай ніхто не тривожить нас до світанку, — наказав Бурзмалі.

Стара зупинилась і обернулася.

Люцілла пильно її оглянула. Ще одна вдає старечий вік? Ні. Вік був справжнім. Кожен рух був хитким і невпевненим — дрижання шиї, неміч тіла, що не корилося жінці, а вона не могла цьому запобігти.

— Навіть якщо прийде хтось важливий? — так само тремким голосом спитала стара.

Коли казала це, очі її смикалися. Рот відкривався ледь-ледь, лише щоб видобути необхідні звуки. Слова відміряла так, наче витягала їх звідкись із глибини. Її плечі, похилені від років горблення за якоюсь одноманітною роботою, не випросталися настільки, щоб вона подивилася Бурзмалі в очі. Зиркала натомість з-під брів угору на якийсь скрадливий лад.

— Якої важливої особи ти очікуєш? — спитав Бурзмалі.

Стара здригнулася. Здавалося, довго не могла зрозуміти.

— Тут бувають поваж-ж-ж-ні люди, — сказала нарешті.

Люцілла розпізнала мову тіла й випалила, вважаючи, що Бурзмалі слід це знати:

— Вона з Ракіса!

Стара перевела цікавий погляд на Люціллу і втупилася в неї. Старечим голосом промовила:

— Я була священницею, леді Горму.

— Звичайно, з Ракіса, — промовив Бурзмалі.

Його тон перестерігав Люціллу, що не слід зачіпати цього питання.

— Я б тебе не скривдила, — вистогнала карга.

— Ти досі служиш Розділеному Богу?

Стара знову зробила довгу паузу, перш ніж відповісти.

— Багато хто служить Великому Гулдуру, — сказала вона.

Люцілла підібгала губи і ще раз оглянула кімнату. Стара стала значно менш важливою.

— Тішуся, що не мушу тебе вбивати, — промовила Люцілла.

Щелепа старої упала від показного здивування, з рота їй капала слина.

Вона була потомком фрименів? Люцілла дозволила своїй огиді вилитися назовні в подобі довгого дрижання. Цей жеб­рущий уламок руїни веде свій рід від людей, що ходили з гордо піднятою головою, що помирали відважно. Ця помре, пхинькаючи.

— Прошу, повір мені, — простогнала карга й забралася з кімнати.

— Навіщо ти