Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

мені слід на семестр покинути вивчення симпатії? — запитав я.

— Ні, — різко промовив Манет. — Він каже тобі те, що я вже казав тобі двічі. Якщо ти підеш вступати цього семестру, то ти король ідіотів.

— Що? — перепитав я. — Чому?

Манет із цілковитим спокоєм поклав карти на стіл.

— Квоуте. Ти розумний хлопець, але тобі страшенно важко слухати те, чого ти не хочеш чути, — він поглянув ліворуч, а тоді праворуч, на Вілема й Сіммона. — Може, ви спробуєте йому сказати?

— Відпочинь один семестр, — озвався Вілем, не відриваючи погляду від карт. А тоді додав: — Бовдуре.

— Тобі справді це треба, — серйозно промовив Сім. — Про суд досі всі говорять. Та всі тільки про нього й говорять…

— Суд? — я розсміявся. — Він був більш як виток тому. Зараз говорять про те, як мене визнали цілковито невинуватим. Виправдали перед залізним законом і самим милосердним Тейлу.

Манет гучно пирхнув і опустив карти.

— Було би краще, якби ти був винен, але по-тихому, ніж був невинуватий, але так голосно, — він поглянув на мене. — Знаєш, коли востаннє арканістові висували звинувачення у зв’язкуванні?

— Ні, — визнав я.

— І я не знаю, — заявив він. — Отже, це було дуже, дуже давно. Ти невинуватий. Ти великий молодець. Але суд став великою блискучою чорною плямою на репутації Університету. Він нагадав людям, що, хоча ти не заслуговуєш на вогнище, на нього можуть заслуговувати деякі арканісти, — він похитав головою. — Можеш бути певен, що через це всі до одного майстри люті, як мокрі коти.

— І деякі студенти також не надто задоволені, — похмуро докинув Віл.

— Не я винен у тому, що відбувся суд! — обурився я, а тоді трохи відступив. — Ну, не зовсім. Роздмухав це Емброуз. Увесь цей час він стояв за лаштунками й посміювався в рукав.

— І все одно, — сказав Віл. — Емброуз досить розважливий, щоб цього семестру утриматися від вступу.

— Що? — здивовано перепитав я. — Він не піде вступати?

— Ні, — сказав Вілем. — Він два дні тому поїхав додому.

— Але його ніщо не пов’язувало із судом, — заявив я. — Нащо йому було їхати?

— Майстри ж не ідіоти, — промовив Манет. — Ви двоє намагалися покусати один одного, наче скажені пси, відколи вперше зустрілися, — він задумливо постукав пальцем по губах із утрирувано безневинним обличчям. — До речі, я тут згадав… Чим ти займався в «Золотому поні» того вечора, коли загорілася кімната Емброуза?

— Грав у карти, — відповів я.

— Ну звісно, — промовив Манет із відвертим сарказмом у голо­сі. — Ви цілий рік жбурлялися камінням один в одного, і врешті один камінь влучив у осине гніздо. Єдиний розважливий варіант дій — відбігти на безпечну відстань і зачекати, доки не вщухне дзижчання.

Сіммон боязко прокашлявся.

— Дуже неприємно долучатися до натовпу, — винувато проказав він, — але пішла чутка, буцімто хтось бачив, як ти обідав зі Слітом, — він скривився. — А Фела розповідала мені, що чула, буцімто ти… гм… залицявся до Деві.

— Про Деві це неправда, сам знаєш, — відповів я. — Я просто ходив до неї, щоби зберегти мир. Якийсь час вона мало не хотіла зжерти мою печінку. А зі Слітом у мене була всього одна розмова. Максимум п’ятнадцять хвилин.

— Деві? — вигукнув із жахом Манет. — Деві та Сліт? Одну відра­хували, а іншого майже відрахували? — він кинув карти. — І чого це тебе могли побачити з цими людьми? Чому мене взагалі бачать із тобою?

— Ой, та ну вас, — я по черзі глянув на Віла й Сіма. — Це аж так погано?

Вілем відклав карти.

— Я прогнозую, — спокійно промовив він, — що якщо ти ­підеш на вступ, то твоя плата за навчання буде не меншою за тридцять п’ять талантів, — він по черзі глянув на Сіма й Манета. — Щодо цього готовий побитись об заклад на цілу золоту марку. Хтось хоче укласти парі?

Ніхто з них не скористався його пропозицією.

Я відчув, як від відчаю в мене обірвалися нутрощі.

— Але ж не може… — вирвалось у мене. — Це…

Сім також поклав карти. Його привітне лице набуло несподівано похмурого виразу.

— Квоуте, — офіційним тоном промовив він. — Кажу тобі тричі. Відпочинь один семестр.

***

Урешті до мене дійшло, що друзі кажуть мені правду. На жаль, після цього я геть не уявляв, що робити. Не треба було готуватися до жодних іспитів, а взятися за нову роботу в Промислі було би справжньою дурістю. Навіть думка про пошуки інформації про чандріян або амірів у Архівах видавалася непривабливою. Я так довго шукав і так мало знайшов…

Я замислився, чи не пошукати деінде. Звісно, на світі є інші книгозбірні. Кожен шляхетний дім має принаймні скромну колекцію книг із домашньою бухгалтерією та історією своїх земель і родини. Більшість церков має детальні записи за кількасот років, що розповідають про суди, шлюби та розпорядження майном. Те саме стосується кожного більш-менш великого міста. Не могли ж аміри знищити всі до одного сліди свого існування!

Самі дослідження будуть неважкими. Важко буде дістати доступ до самих книгозбірень. Я аж ніяк не міг прийти до Реніра в ганчір’ї й дорожній куряві та попросити дозволу попорпатися в палацових архівах.

Ось іще одна ситуація, в якій покровитель був би неоціненний. Покровитель міг би написати рекомендаційного листа, що відчиняв би для мене безліч різних дверей. Ба більше, за підтримки покровителя в мандрах можна було б незле заробляти на прожиток. У багатьох малих містечках без документа про покровительство навіть не дозволяли грати в місцевому шинку.

Університет щонайменше рік був центром мого життя. А тепер, коли виникла необхідність піти, я був геть розгублений, гадки не мав, куди себе подіти.