Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

що про суд забудуть швидше, якщо мене не буде поряд. Але куди мені піти? Єдине, що спадало на думку, — податися до Іллу зі слабенькою надією відшукати Денну. Але я знав, що це — зви­чайна дурість.

Оскільки відкладати гроші на оплату навчання мені було непотрібно, я пішов сплатити борг Деві. Але вперше не зумів її відшукати. Кілька днів я нервував дедалі сильніше. Навіть підсунув їй під двері кілька записок із вибаченнями. Але врешті почув від Моли, що вона пішла у відпустку й невдовзі повернеться.

***

Минали дні. А я сидів без діла, поки з Університету поволі відступала зима. По кутках шибок уже не було інію, снігові замети зменшувались, а на деревах зазеленіли перші бруньки. Врешті Сіммон уперше помітив оголену ногу під вільною сукнею й оголосив, що офіційно прийшла весна.

Якось по обіді, поки я сидів і пив метеґлін зі Станчіоном, у двері зайшов Треп, ледь не булькаючи від захвату. Він затягнув мене до усамітненого столика на другому ярусі, явно готовий вибухнути від новин, які ніс.

Треп склав руки на столі.

— Позаяк відшукати тобі місцевого покровителя в нас не вийшло, я почав закидати сіті подалі. Мати місцевого покровителя незле. Та якщо користуватися підтримкою досить впливового пана, не так уже й важить, де він мешкає.

Я кивнув. Моя трупа зібралася під захист імені лорда Ґрейфоллов з усіх усюд.

Треп усміхнувся.

— Бував у Вінтасі?

— Можливо, — сказав я. А тоді, зауваживши його спантеличений погляд, пояснив: — Я чимало подорожував малим. Не можу згадати, чи діставалися ми так далеко на схід.

Він кивнув.

— Знаєш, хто такий мейр Алверон?

Я знав, але здогадувався, що Трепу до смерті хочеться розповісти мені самому.

— Наче щось пригадую… — невизначено сказав я.

Треп усміхнувся.

— Знаєш вислів «багатий, як вінтський король»?

Я кивнув.

— Ну, оце про нього. Його прапрадіди були вінтськими королями, перш ніж приперлась імперія й навернула всіх у віру в залізний закон і «Книгу Шляху». Якби не кілька вивертів долі десяток поколінь тому, королівською родиною Вінтасу були б Алверони, а не Калантиси, а мій друг мейр був би королем.

— Ваш друг? — із цікавістю перепитав я. — Ви знаєте мейра Алверона?

Треп невпевнено помахав рукою.

— Можливо, «друг» — це таки трохи з натяжкою, — визнав він. — Ми листувалися кілька років, обмінювалися новинами з різних куточків світу, в яких мешкаємо, раз чи два робили послуги один одному. Було б доречніше сказати, що ми знайомі.

— Таке знайомство вражає. Який він?

— Листи в нього доволі ґречні. Ані крихти снобізму, хоч його становище і значно вище за моє, — скромно відповів Треп. — Він справжнісінький король, ну, тільки без титулу й корони. Коли утворився Вінтас, його родина відмовилася поступатися хоч чимось зі своїх необмежених повноважень. Це означає, що мейр має право робити практично все, що може сам король Родерік: жалувати титули, збирати військо, випускати гроші, стягувати податки…

Треп різко хитнув головою.

— Ах, забув, чим займаюся, — промовив він, заходившись порпатися в кишенях. — Лише вчора одержав від нього листа.

Він дістав аркуш паперу, розгорнув його, а тоді прокашлявся й зачитав:

Я знаю, що у вас там поети й музиканти на кожному кроці, а мені саме потрібен молодик, який добре вправляється зі словом. Тут, у Северені, не можу знайти нікого годящого для себе. А я все-­таки віддав би перевагу найкращому.

Передусім він має добре вправлятися зі словами; можливо, підій­де якийсь музикант. На додачу я бажав би, щоб він був розумний, красиво говорив, був ґречний, освічений і обачний. Прочитавши цей список, ти, можливо, збагнеш, чому мені не поталанило знайти такого для себе. Якщо таки знаєш представника цієї рідкісної породи, порадь йому завітати до мене.

Я сказав би тобі, до якої роботи збираюся його приставити, але це питання особисте…

Треп придивився до листа на секунду-дві.

— Там іще дещо. Далі він каже: «Що ж до питання, про яке я згадав вище, то я поспішаю. Якщо в Імрі немає жодної підхожої людини, прошу надіслати мені листа поштою. Якщо ж ти раптом пошлеш когось до мене, спонукай його поквапитися», — Треп іще якусь мить пробігав аркуш очима, беззвучно ворушачи губами. — Це все, — врешті промовив він і запхав аркуш назад у кишеню. — Що думаєш?

— Ви робите мені велику…

— Так, так, — нетерпляче махнув він рукою. — Тобі це ­лестить. Опусти все це, — він серйозно нахилився вперед. — Ти підеш на це? Чи дозволить твоя наука, — зневажливо махнув рукою на захід, у бік Університету, — відлучитися десь на сезон?

Я прокашлявся.

— Насправді я саме думав, чи не податися тимчасово зі своєю наукою деінде.

Граф широко всміхнувся й ударив по бильцю.

— Добре! — засміявся він. — Я гадав, що тебе доведеться видирати з твого дорогоцінного Університету, наче гріш із кулака мертвого шима! Ти усвідомлюєш, що це — чудова можливість. Такі, правду кажучи, трапляються раз у житті, — Треп хитро підморгнув мені. — До того ж такому молодикові, як ти, важко було б відшукати кращого покровителя, ніж чоловік, багатший за вінтського короля.

— У цьому є певна частка правди, — визнав я вголос. А про себе подумав: «Чи можна сподіватися на кращу допомогу в пошуку амірів?»

— У цьому є велика частка правди, — реготнув він. — Як скоро ти можеш приготуватися до від’їзду?

Я знизав плечима.

— Завтра?

Треп здійняв брову.

— Ти недовго чекаєш, коли курява вляжеться, так?

— Він сказав, що поспішає, а як на мене, краще прибути зарано, ніж запізно.

— Це правда. Правда, — він витягнув із кишені срібний механічний годинник, поглянув на нього, а тоді клацнув, закриваючи його, й зітхнув. — Доведеться сьогодні поспати менше — начеркати для тебе рекомендаційного листа.

Я позирнув на вікно й зауважив:

— Ще навіть не стемніло. Скільки часу це, на вашу думку, займе?

— Тихо! — сердито промовив Треп. — Я пишу повільно, особ­ливо тоді, коли шлю листа такій важливій людині, як мейр. До того ж я мушу описати тебе, а це вже завдання не з простих.

— Тоді дозвольте вам допомогти, — сказав я. — Не спати через мене безглуздо, — всміхнувся. — До того ж, уже в чому-­чому я обізнаний добре, так це у власних позитивних рисах.

***

Наступного дня я квапливо попрощався з усіма, кого знав в Університеті. Мені щиро потиснули руки Вілем і Сіммон, а також весело помахала ручкою Арі.

Кілвін буркнув, не відриваючись від свого гравірування, і сказав мені записувати у від’їзді будь-які ідеї вічної лампи, які спадуть на думку. Арвіл уважно, проникливо поглянув на мене крізь окуляри й пообіцяв, що після повернення для мене знайдеться місце в Медиці.

Елкса Дал після стриманих відповідей інших майстрів діяв освіжаюче. Він засміявся й визнав, що трохи заздрить моїй свободі. Порадив мені сповна користатися будь-якою запаморочливою можливістю, яка трапиться на моєму шляху. Якщо тисячі миль буде замало, щоби зберегти мої витівки в таємниці, сказав він, то цього вже не зробить ніщо.

Знайти Елодіна мені не пощастило, і я вирішив підсунути під двері його кабінету записку.