Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

під орудою Пісарро взяло в полон імператора інків Атауальпу, абсолютного правителя найбільшої, найбагатшої, найбагатолюднішої і в адміністративному та технологічному плані найрозвиненішої корінної американської держави. Взяття Атауальпи в полон символізує завоювання європейцями Америки в тому сенсі, що те саме поєднання безпосередніх чинників, завдяки яким воно відбулося, зумовило підкорення європейцями інших корінних американських суспільств. Повернімося до цього зіткнення ще раз, аби прикласти до нього ті висновки, які ми зробили після третього розділу. Головне питання, на яке слід відповісти, таке: чому європейці досягли й завоювали землі корінних американців, а не навпаки? Розпочнемо ми із порівняння євразійських і корінних американських суспільств станом на 1492 рік, коли Ко- лумб «відкрив» Америку.

На початку порівняймо харчове виробництво — головного детермінанта чисельності місцевого населення та суспільної складності, а отже, першопричину будь-якого завоювання. Найпомітніша відмінність між американським і євразійським харчовим виробництвом стосується великих свійських ссавців. У розділі 9 йшлося про тринадцять євразійських видів, які стали головними для цього материка джерелами тваринних білків (у м’ясі та молоці), вовни та шкур, головними засобами перевезення людей і товарів, незамінними засобами ведення війни та (як тягачі плугів і джерела гною) важливими поліпшувачами врожаїв. Доти, як водяні млини і вітряки в середньовічні часи почали замінювати євразійських тварин, останні слугували ще й головним джерелом «виробничої» роботи, окрім м’язової сили людини, обертаючи, скажімо, жорна і приводячи в рух підйомники води. Натоміть в Америки був лише один вид великих свійських тварин — лама/альпака, — обмежений у своєму поширенні невеликою зоною Анд та прилеглим перуанським узбережжям. Хоча цей вид використовували для отримання м’яса, вовни, шкур і транспортування товарів, він ніколи не давав молока для споживання людьми, ніколи не возив вершників, ніколи не тягав воза або плуга і ніколи не слугував джерелом роботи або засобом ведення війни.

Це була надзвичайно вагома відмінність між євразійськими і корінними американськими суспільствами, зумовлена переважно пізньоплейстоцено- вим зникненням (винищенням?) більшості великих диких ссавцевих видів Північної та Південної Америки. Якби не ці зникнення, можливо, новочас- на історія пішла би іншим шляхом. Коли Кортес і його замурзані пройдисвіти висадилися на мексиканському узбережжі в 1519 році, їх би скинула назад у море багатотисячна ацтекська кавалерія верхи на тамтешніх свійських конях. Замість вимирання ацтеків від віспи, іспанці б, можливо, вимерли всі до одного від американських мікробів, переданих опірними до них ацтеками. Американські цивілізації, оперті на силу тварин, могли би відіслати своїх конкістадорів на пограбування Європи. Однак всі ці гіпотетичні події унеможливило зникнення ссавців за тисячі років до того.

Завдяки цьому зникненню Євразія опинилися зі значно більшою кількістю диких кандидатів на одомашнення, ніж могла запропонувати Америка. Більшість кандидатів випали зі списку через одну з півдесятка причин. Ось так у Євразії виявилося тринадцять великих свійських ссавців, а в Америці — лише один, дуже вузьколокальний. У обох півкулях було також одомашнено деякі види птахів, комах і дрібних ссавців — малопоширених індика, морську свинку і мускусну качку та більш поширену собаку в Америці; курку, гуску, качку, кота, собаку, кроля, бджолу, шовкопряда і деяких інших у Євразії. Однак значення всіх цих видів дрібних свійських тварин блідне у порівнянні зі значенням великих.

Євразія та Америка відрізнялися одна від одної також у площині рослинництва, хоч тут нерівність була менш виразною, ніж у випадку тваринництва. Станом на 1492 рік харчове виробництво повністю панувало у Євразії. До незначної кількості євразійських мисливців-збирачів, у яких не було ні культурних рослин, ані свійських тварин, належали тільки айни із Північної Японії, ті сибірські суспільства, які не займалися оленярством, та дрібні групи мисливців-збирачів, розкидані по лісах Індії та тропічної Південно-Східної Азії, які торгували із сусідніми рільниками. Деякі інші євразійські суспільства, найпомітніші серед яких центральноазійські кочові скотарі та саамські і самодійські оленярі Арктики, мали свійських тварин, але майже або зовсім не знали рільництва. Майже всі інші євразійські суспільства займалися як рільництвом, так і скотарством.

Рільництво було поширеним і в Америці, однак мисливці-збирачі заселяли більшу частину території цього континенту, ніж у Євразії. До регіонів Америки, яким бракувало харчового виробництва, належали вся північ Північної Америки та весь південь Південної Америки, канадські Великі рівнини і вся західна Північна Америка, крім невеликих районів південного заходу СІЛА, які підтримували зрошувальне рільництво. Дивує те, що до земель тубільної Америки, де не було харчового виробництва, належали ті, які сьогодні, після прибуття європейців, стали найпродуктивнішими сільськогосподарськими угіддями Північної і Південної Америки: це тихоокеанські штати США, канадський пшеничний пояс, пампаси Аргентини і зона середземноморського клімату в Чилі. Відсутність тут харчового виробництва до прибуття європейців була цілковито зумовлена убогістю цих регіонів на придатних для одомашнення диких тварин і рослин та географічними й екологічними перепонами, які завадили потрапити сюди культурним рослинам і небагатьом свійським тваринам інших частин Америки. Ці землі стали продуктивними не лише в руках європейських поселенців, але й подекуди у руках корінних американців, тільки-но європейці занесли підхожих свійських тварин і рослин. Приміром, корінні американські суспільства зажили слави за опанування ними конярства, а в кількох випадках — корівництва та вівчарства на Великих рівнинах, заході США та в аргентинських пампасах. Ці вершники прерій та вівчарі й ткачі з народу навахо нині символізують американських індіанців у свідомості білих американців, але основа для цього образу з’явилася лише після 1492 року. їх приклад демонструє, що єдиний елемент, якого бракувало для розвитку життєспроможного харчового виробництва на великих територіях Америки, — це самі свійські тварини і культурні рослини.

У тих частинах Америки, які підтримували тубільне харчове виробництво, воно потерпало від п’яти недоліків порівняно з євразійським рільництвом: поширена харчова залежність від бідної на білок кукурудзи порівняно із різними багатими на білок злаками Євразії; осібне саджання кожної насінини замість сіяння; ручний обробіток ґрунту замість оранки за допомогою тяглових тварин, що давали змогу одній людині обробити значно більше землі, а також уможливлювали культивацію деяких родючих, але твердих ґрунтів і дернів, на яких важко працювати руками (приміром, ґрунти північноамериканських Великих рівнин); брак тваринного гною для підвищення родючості ґрунтів; і сама тільки сила м’язів людини (замість сили тварин) для виконання сільськогосподарських робіт, як-от молотьба, помел і зрошення. Ці відмінності свідчать про те, що станом на 1492 рік євразійське рільництво в середньому давало більше калорій і білків на людино-годину праці, ніж тубільне американське рільництво.

Ці відмінності між харчовим виробництвом двох частин світу становили одну з головних першопричин нерівності між євразійськими і корінними американськими суспільствами. Серед безпосередніх причин завоювання до найважливіших належали мікроби, технології, політична